Донна Тартт - Щиголь

Затуливши вуха долонями (які зовсім не заглушували дзвону, коли щось його підсилювало), я сидів тихо й намагався думати. Мої дитячі махінації з комодом тепер здавалися мені безглуздими, я просто повинен піти до Гобі й зізнатися, що я накоїв; у цьому немає нічого смішного, суцільна гидота насправді, але краще нехай він почує це від мене. Як він відреагує, я не міг собі уявити; антикваріат був єдиною справою, в якій я щось тямив, мені нелегко буде знайти собі іншу роботу з продажу, але я мав досить вправні руки, щоб прилаштуватися в якійсь майстерні, якщо виникне така необхідність, — золотити рамки або сточувати котушки; за реставрації платили небагато, але так мало людей розуміли, як лагодити старовинні меблі, повертаючи їх до більш-менш пристойного стандарту, що хтось неодмінно візьме мене на роботу. Щодо статті, яку я прочитав, то я був розгублений, ніби потрапив на середину якогось поганого фільму. З одного боку, це була досить-таки спритна оборудка: якийсь умілий шахрай виготовив копію мого «Щигля» (а в тому, що стосувалося його розмірів і техніки малювання, це не становило труднощів), і підробку передавали туди-сюди, користуючись нею як заставою в оборудках із наркотиками, бо нерозумні наркодилери та федеральні агенти вважали її за першотвір. Та байдуже, якою надуманою ця історія здавалась у стосунку до мене та до реальної картини, — Рів правильно про все здогадався. Хто знає, скільком людям Гобі розповів про те, як я прийшов у його дім? Або скільком людям розповіли про це ті люди? Але досі ніхто, навіть Гобі, не здогадався, що означає перстень Велті: я перебував у тій самій галереї, що й картина «Щиголь». Ось у чому начинка пирога, як сказав би мій батько. Через цю історію я можу потрапити до в’язниці. Французький крадій творів мистецтва, який запанікував і спалив чимало вкрадених ним картин (Кранаха, Ватто, Коро), сів до в’язниці лише на двадцять шість місяців. Але то було у Франції, незабаром після 11 вересня, а тепер у світлі нових антитерористичних законів музейні крадіжки дістали новий, набагато серйозніший статус «розкрадання культурних цінностей». Покарання стали набагато суворіші, а надто в Америці. І моє персональне життя не витримає, якщо його піддадуть ретельному розслідуванню. Навіть якщо мені пощастить, я отримаю від п’яти до десяти років.

Які — якщо бути чесним — я заслужив. З якого дива мені здавалося, що я зможу зберегти картину? Я давно-давно хотів дати їй раду, повернути її до музею, якому вона належала, але чомусь знаходив нові й нові причини не повертати. Думки про те, як вона лежить у мене загорнута й запечатана в передмісті, піднімали мій настрій, але самого мене знищували, стирали, ніби, заховавши картину, я збільшував її силу й надавав їй могутнішої та жахливішої форми. І навіть ретельно обгорнута і схована в одній із комірок сховища, вона вихопилася назовні й у шахрайській публічній розповіді осяяла світову пам’ять.

— Гобі, — сказав я, — я потрапив у халепу.

Він подивився вгору, відірвавши погляд від японської скрині, яку реставрував: півні та журавлі, золоті пагоди на чорному тлі.

— Я можу допомогти?

Він обводив крило журавля акрилом на водній основі, це було щось дуже відмінне від оригіналу, де крило було обведене фарбою на основі шелаку, але перше правило реставрації, як він мене раніше навчав, полягає в тому, щоб не робити того, чого потім не можна буде виправити.

— Річ у тім, що… Я й тебе втягнув у цю історію. Ненавмисне.

— Ну що ж… — його пензель не затремтів, — якщо ти пообіцяв Барбарі Ґвібборі, що ми допоможемо їй із меблями для дому, який вона збудувала в Райнбеку, то викручуйся сам. Кольори чакр. Ніколи про таке диво не чув.

— Ні. — Я став міркувати, що б його сказати кумедного або легкого. Місіс Ґвібборі, дотепно прозвана Заглючкою, завжди була для нас джерелом жартів — але мозок відмовлявся мислити. — Боюся, що ні.

Гобі випростався, заклав пензель собі за вухо, витер лоб яскраво пофарбованою в психоделічно червоний колір хусточкою, так ніби в неї вичавили африканську фіалку, певно, він купив її на одному зі своїх розпродажів у якої-небудь схибленої бабусі.

— То що там у тебе сталося? — спокійно запитав він, потягшись рукою до блюдця, в якому змішував фарбу.

Тепер, після того як мені виповнилося двадцять років, формальність різних поколінь між нами зникла, я спілкувався з ним як із другом, чого не уявляв собі в стосунках із моїм батьком, якби він досі був живим, — я постійно смикався б, намагаючись зрозуміти, чи маю якісь шанси здобути від нього правдиву відповідь.