Донна Тартт - Щиголь

— Власне кажучи…

Насправді робота Гобі була такою досконалою, що обманювала навіть серйозних колекціонерів, хоч тепер не варто було говорити про це…

— І річ у тому, що коли бодай одна з тих речей, проданих тобою як справжня, є несправжньою, то й усі вони будуть несправжніми. Усе буде поставлено під сумнів, кожен предмет меблів, проданий у нашій крамниці. Невже ти про це не подумав?

— Ммм… — Я про це подумав і думав не раз. А після ланчу з Лусіусом Рівом ця думка не йшла мені з голови.

Він так довго мовчав, що я почав нервувати. Але він лише зітхнув, потер очі, а потім повернувся до мене боком і знову нахилився над своєю роботою.

Я мовчав, дивлячись, як його чорний блискучий пензель підмальовує гілку вишні.

Усе тепер змінилося. Гобі і я мали спільну справу, разом складали наші податкові декларації. Я був розпорядником його волі. Замість виїхати звідси й знайти собі власне помешкання я вирішив залишитися тут і платив йому скромне комірне, кількасот доларів на місяць. Моєю домівкою і моєю родиною був лише він. Коли я спускався і допомагав йому в роботі зі склеюванням, то це було не тому, що він потребував моєї допомоги, а задля того, з якою втіхою ми вихоплювали один в одного лещата й горлали один на одного, намагаючись перекричати Малера, увімкненого на повну гучність. Й іноді, коли ми ввечері йшли до «Білого коня», щоб чогось випити і з’їсти по сандвічу біля бару, для мене часто це було найкращою частиною дня.

— Ну що? — запитав Гобі, не обертаючись від роботи, відчуваючи, що я досі стою в нього за спиною.

— Пробач мені. Я не сподівався, що до цього дійде.

— Тео. — Пензель зупинився. — Ти добре знаєш — багато людей вітали б тебе й плескали по спині. І я почуваюся приблизно так само, частина мене цілком тебе підтримує, бо, чесно кажучи, я не розумію, як ти зумів прокрутити таку справу. Навіть Велті (а ти його копія) — клієнти його любили, й він міг продати все що завгодно, але навіть у нього досконалі речі затримувалися на тривалий час. Справжній геплвайт, справжній чіппендейл! Він ніяк не міг позбутися цих чудових меблів. А тобі легко щастило позбутись очевидного барахла за неймовірно високу ціну!

— То було не барахло, — сказав я, радий, що бодай один раз можу сказати правду. — То були досконало виготовлені речі. Вони ошукали навіть мене. Мабуть, тому, що ти сам їх виготовив, ти не міг цього бачити. Якими переконливими вони були.

— Але ж… — Він помовчав, явно шукаючи потрібні слова. — Якщо люди не тямлять у меблях, то важко примусити їх витрачати гроші на них.

— Я знаю.

У нас був дуже цінний, схожий на дракар комод на високих ніжках доби королеви Анни, який у тяжкі для нас дні я марно намагався продати за правильну ціну, яка щонайменше дорівнювала двомстам тисячам доларів. Цей комод стояв у крамниці роками. Але хоч недавно надійшло кілька вигідних пропозицій, я відхилив їх усі — лише тому, що такий досконалий предмет меблів, стоячи на добре освітленому вході до крамниці, відкидав вигідний відблиск на підробки, розтикані по кутках.

— Тео, ти просто диво. Ти геній у тому, що робиш, немає жодного сумніву. Але ж, — його голос знову зазвучав невпевнено; я відчував, як він намагається знайти потрібні слова, — ти розумієш, торгівців годує їхня репутація. Ми все гарантуємо своєю честю. Тобі це добре відомо. Поповзе чутка. Тож я хочу сказати, — він умочив у фарбу пензель, примруживши очі, подивився на скриню, — підробки буває важко довести, але якщо ти про це не подбаєш, то, немає сумніву, ця історія десь відгукнеться нам. — Його рука не тремтіла; лінія, проведена пензлем, була чіткою. — Якщо меблі відреставровано… то забудь про ультрафіолетову лампу, досить перенести їх у добре освітлену кімнату, і ти будеш здивований, бо навіть на звичайній фотографії буде видно різницю в зернистості, якої ти ніколи не помітив би неозброєним оком. Коли хтось сфотографує такі меблі або, не дай Боже, вирішить виставити їх у «Крістіз» або «Сотбіз» на аукціоні з продажу шедеврів американських меблів…

Запала мовчанка, яка все поглиблювалася між нами й ставала дедалі серйознішою.

— Тео. — Пензель зупинився, а тоді знову запрацював. — Я не намагаюся знайти виправдання для тебе, але не думай, що я не знаю: я той, хто поставив тебе в таке становище. Залишив тебе в крамниці на самоті з усіма її проблемами. Сподіваючись, що ти здійсниш диво примноження хлібів і риб. Ти, звичайно, ще дуже юний, — коротко сказав він, напіввідвернувшись, коли я спробував урвати його, — але ти надзвичайно талановитий у тій сфері бізнесу, якою я не хочу займатись, і ти з такою майстерністю витяг нас із боргової ями, що мені було дуже, дуже зручно тримати голову в піску. І не цікавитися тим, що відбувається нагорі. Тому я не менше винен у цій ситуації, аніж ти.