Донна Тартт - Щиголь

— Гобі, присягаюся, я ніколи…

— Тому що… — Він узяв відкриту пляшечку з фарбою, подивився на етикетку, ніби не міг пригадати, навіщо вона потрібна, і знову її поставив. — Усе було надто добре, щоб бути правдою, чи не так? Хіба не приємно було бачити, скільки грошей полилося на нас згори? І чи я намагався з’ясувати причину? Ні. Не думай, що я не знаю, — якби ти не займався своїми фокусами, ми тепер здавали б це приміщення в оренду й шукали собі нове місце для прожиття. Тому почнімо все спочатку — зітремо те, що було в минулому, — і нехай буде, як буде. Викуплятимемо по черзі річ за річчю. Більше нам нічого не залишається.

— Послухай-но, я хочу, аби було очевидно, — його спокій дратував мене, — уся відповідальність лежить на мені. Якщо нам доведеться відповідати. Я хочу, щоб ти це знав.

— Звичайно. — Коли він заходився махати пензлем, його рухи були на диво практичними, обміркованими, наповненими дивним змістом. — А проте облишмо цю розмову на сьогодні, гаразд? Ні, — сказав він, коли я спробував заперечити, — будь ласка. Я хочу, аби ти цим зайнявся, і я тобі допоможу, якщо виникнуть специфічні обставини, але загалом я більше не хочу про це розмовляти. Добре?

Надворі лив дощ. У підвалі панували волога й бридкий підземний холод. Я стояв, дивлячись на нього, не знаючи ані що робити, ані що сказати.

— Будь ласка. Я не гніваюсь, я хочу лише звикнути до цієї думки. Усе буде добре. А тепер іди нагору, гаразд? — сказав він, побачивши, що я досі стою біля нього. — Я тут саме підійшов до важкого місця, мені треба зосередитись, якщо я не хочу все зіпсувати.

Я мовчки піднявся нагору по сходинках, які голосно рипіли, повз портрети Піппи, на які не міг підвести очей. Ідучи до Гобі, я думав, що спочатку ознайомлю його з легшими проблемами, а потім перейду до головної. Але головної я йому так і не повідомив, хоч і почувався підлим зрадником. Чим менше Гобі знатиме про картину, тим у більшій безпеці він перебуватиме. Я не мав ніякого морального права втягувати його в цю історію.

І все-таки мені дуже хотілося поговорити з кимось, кому я міг би довіряти. Через кожні кілька років з’являлася нова стаття з новинами про зниклі картини, куди разом із моїм «Щиглем» та двома картинами ван дер Аста включали також кілька цінних середньовічних творів мистецтва й кілька єгипетських старожитностей; вчені писали статті на цю тему, а деякі навіть книги; зникнення цих шедеврів входило в топ-10 найбільших злочинів у сфері високого мистецтва на сайті ФБР. Раніше я дуже тішився з того факту, що більшість людей припускали: той, хто поцупив картини Бальтазара ван дер Аста з 29-ї і 30-ї галерей, украв і мого «Щигля». Майже всі тіла в 32-й галереї лежали біля обвалених дверей, слідчі припускали, що минуло десять секунд, а може, й тридцять, перш ніж упав одвірок, і кілька людей могли б вискочити крізь іще не обвалений отвір. Купу сміття та уламків у 32-й галереї перебрали в білих рукавичках, розчистили за допомогою волосяних віничків із фанатичною ретельністю — і тоді як раму від «Щигля» було знайдено цілісінькою (її повісили порожньою на стіні музею «Мауріцгейс» у Гаазі «як нагадування про непоправну втрату одного з елементів нашої культурної спадщини»), не знайшли жодного фрагмента від самої картини, жодної скіпки, жодної частини старовинного цвяшка, жодної лусочки від характерної свинцево-олов’яної фарби. Та оскільки картина була намальована на дереві, можна було припустити (і хвалькуватий знаменитий історик, якому я був дуже вдячний, категорично на цьому наполягав), що «Щиголь» був вибитий із рами й викинутий у найгарячіший вогонь, який палахкотів у сувенірній крамниці, в самому центрі вибуху. Я бачив його на телебаченні PBS, він із багатозначним виглядом ходив туди-сюди перед порожньою рамою в «Мауріцгейсі», дивлячись у камеру своїм натренованим медійним поглядом. «Ця невеличка картина вціліла після порохового вибуху в Делфті тільки для того, щоб зустріти свою загибель через кілька століть від іншого влаштованого людьми вибуху, — неймовірний сюжет, наче створений пером О. Генрі або Ґі де Мопассана».

Щодо мене, то, згідно з офіційною історією — передрукованою в усіх джерелах і прийнятою як вірогідна, — я перебував за кілька кімнат від «Щигля», коли пролунав вибух. Протягом років багато хто намагався взяти в мене інтерв’ю, та я не захотів зустрітися ні з ким. Але багато людей, свідків, бачили мою матір в останні хвилини її життя в галереї 24, вродливу жінку з темним волоссям в атласному тренчі, і багато з тих свідків бачили поруч неї й мене. Четверо дорослих і троє дітей загинули в галереї 24 — і публічна версія історії, загальноприйнята, стверджує, що я був одним із тіл, розкиданих на підлозі, непритомних і ніким не помічених у тому сум’ятті.