Донна Тартт - Щиголь

Я сподівався почути вигуки недовіри, почути, як Гобі кричатиме, можливо, навіть вибухне. Але було гірше. Вибух гніву я міг би витримати. Натомість він не сказав жодного слова, тільки дивився на мене з якоюсь гіркою розгубленістю, світло лампи утворювало гало за його головою, інструменти, розвішані на стінах, нагадували масонські символи. Він дозволив мені висловити все, що я хотів йому сказати, й вислухав мене спокійно, поки я говорив, а коли нарешті він озвався, його голос був спокійніший, аніж звичайно, і без гніву.

— Ну гаразд. — Він був схожий на алегоричну постать: тесля-містик у чорному фартуху, наполовину схований у тіні. — О’кей. Тож як ти плануєш виплутуватися з цієї історії?

— Я… — Це була не та відповідь, якої я чекав. Боячись його гніву (бо Гобі, хоч і був добродушним чоловіком, якого нелегко було розсердити, безперечно, був наділений норовом), я підготував безліч виправдань, але, дивлячись на його моторошну стриманість, я був неспроможний захищати себе. — Я зроблю все, що ти мені скажеш. — Я не почувався таким присоромленим і приниженим, відколи був дитиною. — Це моя провина — і я беру на себе всю відповідальність.

— Гаразд. Отже, речі продано. — Він намагався осмислити це, розмовляючи сам до себе. — Більше ніхто не зв’язувався з тобою?

— Ні.

— Як довго це тривало?

— О…

Років п’ять, не менше.

— Може рік, може, два.

Його пересмикнуло.

— Господи Ісусе, ні, ні, — поквапно промовив він, — я радий, що ти зі мною відвертий. Але тепер тобі слід зайнятися цією справою, сконтактувати з клієнтами, сказати, що тебе обсіли сумніви, — ти не станеш пояснювати всю справу, але скажеш, що походження речей під підозрою, і запропонуєш викупити меблі за ту саму ціну, за яку їх продав. Якщо вони не погодяться продати їх — чудово. Головне, що ти запропонував їх купити. Але якщо погодяться — ти муситимеш проковтнути пілюлю, зрозумів?

— Зрозумів.

Чого я не сказав — і не міг сказати, — що в нас не вистачить грошей, щоб викупити меблі бодай у четвертої частини таких клієнтів. Ми станемо банкрутами за один день.

— Ти сказав — меблі. Які меблі? Скільки?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш?

— Власне кажучи, знаю, але я…

— Тео, будь ласка. — Тепер він розгнівався; це була полегкість. — Годі тобі з цим. Будь зі мною відвертим.

— Розумієш — я не записував своїх оборудок у книги. Я брав гроші готівкою. І я хочу сказати, що ти не зміг би нічого дізнатися, навіть якби переглянув усі папери.

— Тео. Не примушуй мене допитуватися. Скільки меблів ти продав?

— О, — зітхнув я, — дюжину? Можливо, — докинув я, коли побачив розгублений вираз на обличчі Гобі.

Насправді я продав їх утричі більше, але був твердо переконаний, що більшість людей, яких я обшахрував, були надто неосвіченими, щоб це зрозуміти, або надто багатими, щоб їх це турбувало.

— Господи, Тео, — сказав Гобі після приголомшеної мовчанки. — Дюжину речей? Але не за таку ціну? Не так дорого, як Аффлека?

— Ні, ні, — поквапно сказав я (хоч насправді я продав деякі меблі вдвічі дорожче). — І я нічого не продавав нашим постійним клієнтам.

Тут, принаймні, я не набрехав.

— Тож кому ти їх продавав?

— Жителям Західного узбережжя. Кіношникам і технарям. Людям з Волл-стріт також, але переважно молодикам. Багатим і безголовим.

— Ти маєш список своїх клієнтів?

— Ні, реального списку я не маю, але…

— Ти можеш сконтактувати з ними?

— Розумієш, це складно, бо… — Я не турбувався про людей, які вірили, що знайшли справжній «шератон» за помірковану ціну й поквапилися геть зі своїми копіями, думаючи, що обшахрували мене. Тут спрацювало давнє правило Caveat Emptor [144] Нехай покупець стережеться ( лат .). . Я ніколи не стверджував, що ті меблі були оригіналами. Мене турбували люди, яким я продав меблі навмисне — яким я навмисне брехав.

— Ти не складав списків?

— Ні.

— Але ти їх пам’ятаєш? Ти зможеш їх знайти?

— Більш-менш.

— Більш-менш? Я не розумію, що це означає.

— Є квитанції — адреси доставки. Щось можна з’ясувати.

— Ми маємо гроші, щоб усі їх викупити?

— Ну…

— Можемо? Можемо чи ні?

— Гм… — я не міг сказати йому правду, яка була «ні», — ну з натяжкою.

Гобі потер очі.

— З натяжкою чи без натяжки, але ми повинні зробити це. У нас немає вибору. Затягнемо пояси. Навіть якщо буде тяжко, навіть якщо на певний час заборгуємо з податками. Бо, — продовжив він, поки я дивився на нього, — ми не можемо вважати оригіналом бодай одну з цих речей. Святий Боже, — він недовірливо похитав головою, — та як ти, в біса, все це прокрутив? Багато з цих підробок навіть не є досконалими. Я іноді використовував ті матеріали, які траплялися мені під руку, якось заліплю та й гаразд.