Донна Тартт - Щиголь

— Лусіус, будь ласка.

— Ну, гаразд, Лусіусе. — Його тон змусив мене похолонути від гніву, але знання того, що я маю Платта у своєму рукаві, зробило мене більш самовпевненим, аніж я мав підстави бути. — Ви мені телефонували? Що ви хотіли мені сказати?

— Думаю, не те, чого ви чекали, — почув я швидку відповідь.

— Справді? — безтурботно відповів я, хоч його тон мене стривожив. — Ну то гаразд. Поінформуйте мене.

— Думаю, і ви, мабуть, зі мною згодні, що нам ліпше зробити це в приватній розмові.

— Гаразд. Може, зустрінемося у центрі? — швидко відгукнувся я. — Бо останнього разу ви люб’язно запросили мене до свого клубу.

Ресторан я вибрав у Трайбеці — досить далеко в діловій частині міста, щоб я міг не боятися зустрітися з Гобі або з кимось із його друзів, але такий, де молоді завсідники, я сподівався, зможуть вибити Лусіуса Ріва з рівноваги. Гамір, світло, розмови, нещадний тиск тіл: для моїх свіжих розбуджених почуттів усе здавалося тепер гострим, непритупленим, і мене так і накрило запахами: вина й часнику, парфумів і поту, курчати, яке шкварчало на тарелі в лимонному жирі і яке поквапно винесли з кухні, — а ще бірюзові канапи, а ще яскраво-помаранчева сукня дівчини, яка сиділа за столом поруч, була як промислові хімікати, що бризкали мені просто у вічі. Мій шлунок закипав нервами, і я жував антацид зі згортка, який мав у кишені, коли підняв голову й побачив, як вродлива, вкрита татуюваннями адміністраторка, така собі млява й байдужа жирафа, ліниво веде до мого столу Лусіуса Ріва.

— Вітаю, — сказав я, не підводячись, щоб його привітати. — Радий вас бачити.

Він кинув навколо сердитим поглядом.

— Хіба ми неодмінно мали сидіти тут?

— Чом би й ні? — байдуже запитав я.

Я умисне обрав стіл на самому проході, не там, де доводилося б кричати, але й не там, де гамір дозволив би нам розслабитися; більше того, я звелів поставити для нього стілець так, щоб сонце світило йому у вічі.

— Це безглуздо.

— О, пробачте. Якщо тут сидіти вам незручно… — Я кивнув у бік зосередженої в собі жирафи, яка повернулася на своє місце й ліниво хитала стегнами.

Переконавшись у тому, що ресторан переповнений, він сів. Хоч він був підтягнутий та елегантний у своїй мові й жестах, а його костюм — модно скроєний для чоловіка його віку, його поведінка нагадувала мені рибу-фугу або мультяшного кінного полісмена, накачаного велосипедним насосом: роздвоєне підборіддя, ніс картоплиною, вузька щілинка рота, й усе це стяглося досередини обличчя, яке палахкотіло апоплексичним червонястим кольором.

Принесли страву: азіатський ф’южн із зеленою цибулею та підсмаженими морськими гребінцями; з виразу обличчя Ріва я зрозумів, що не вельми догодив його смаку, і став чекати, що він хоче мені сказати. У моїй нагрудній кишені лежала скопійована на чисту сторінку однієї з давніх чекових книжок Велті накладна, яку я датував п’ятьма роками тому і яку мав намір показати лише в крайньому випадку.

Він попросив принести йому виделку. Зі свого трохи грізного тареля з «креветками а-ля скорпіон» він повитягував архітектурні прикраси з овочів і поклав їх на край посудини. Потім подивився на мене. Його маленькі й гострі очі були яскраво-блакитними на обличчі кольору рожевої шинки.

— Я знаю про музей, — сказав він.

— Що знаєте? — запитав я після розгубленої мовчанки.

— О, я вас прошу. Ви чудово знаєте, про що я говорю.

Я відчув, як мене кольнуло страхом десь у попереку, хоч і намагався не відривати погляду від тарілки. Білий рис та обсмажені в олії овочі, найдешевша страва в меню.

— Якщо ви не проти, то я не хотів би говорити про це. Тема надто болюча.

— Так, можна собі уявити.

Він сказав це в такому глузливому й провокативному тоні, що я рвучко підняв голову.

— Моя мати загинула, якщо ви хочете нагадати мені про це.

— Так, вона загинула. — Тривала пауза. — І Велтон Блеквелл також.

— Це правда.

— Атож, про це було написано в газетах. Усі про це знали. Але, — він ковзнув кінчиком язика по своїй верхній губі, — ось що мене дивує. Чому Джеймс Гобарт розповідає цю легенду кожному в місті? Про те, як ви прийшли до нього з перснем його компаньйона? Тому що якби він тримав свій рот закритим, ніхто ніколи не поєднав би вас із ним.

— Я вас не розумію.

— Ви дуже добре розумієте, про що я кажу. Ви маєте щось таке, що мені треба. Що треба, власне кажучи, багатьом людям.

Я перестав їсти, зупинивши палички для їжі на півдорозі до рота. Моїм першим підсвідомим імпульсом було підвестися й вийти з ресторану, але майже відразу я зрозумів, якою дурницею це було б.