Донна Тартт - Щиголь

— Зрозуміло, — невпевнено сказав я.

Запала очікувальна пауза, що здавалася нескінченною, так ніби ми зачитували якийсь сценарій і він упевнено чекав, поки я дочитаю свою репліку, — а я міркував, як збити його з його наміру, коли раптом мій погляд упав на ім’я Лусіуса Ріва й номер телефону, записані відкритим, виразним почерком Гобі.

— Знаєш, це все досить складно, — сказав я. — Тобто я повинен особисто побачити ті речі, перш ніж я зможу конкретно щось сказати. Звичайно, звичайно, — він намагався вставити якусь фразу про фотографії, — світлини допомагають оцінювати речі, але їх не досить. Крім того, я не торгую монетами або керамікою того вигляду, про яку ти розповідав. Передусім це стосується монет — тобі справді варто знайти людину, яка займається лише цим. Проте тим часом, — сказав я, а він усе ще намагався перебити мене, — якщо йдеться тільки про те, щоб добути кілька тисяч баксів, я міг би допомогти тобі.

Схоже, це його цілком задовольнило.

— Так?

Я засунув руку під окуляри й стиснув перенісся.

— Ось у чому річ. Я намагаюся забезпечити історію для однієї речі — це справжній кошмар, мій клієнт не хоче дати мені спокій, я хочу викупити ту річ від нього назад, але він чомусь затявся й не погоджується. З якої причини, я не знаю. А проте, думаю, мені допомогло б, якби я зміг показати йому чек, який доводив би, що я купив цю річ в іншого колекціонера.

— Ну, ти знаєш, мама думає, що земля крутиться навколо тебе, — кисло промовив він. — Я переконаний, вона зробить усе, про що ти її попросиш.

— Річ у тому, — Гобі працював унизу стамескою, але я все одно стишив голос, — це все між нами двома, чи не так?

— Звичайно.

— Я не бачу жодної причини, щоб утягувати в цю справу твою матір. Я можу виписати чек продажу й заднім числом поставити дату. Але якщо мій клієнт матиме якісь запитання, а він, думаю, їх матиме, то мені хотілося б спрямувати його до тебе — дати йому твій номер телефону, мовляв, старший син, мати щойно овдовіла, ля-ля-ля…

— Хто цей клієнт?

— Його звуть Лусіус Рів. Ти про нього чув?

— Ні.

— Знаєш, аж ніяк не виключено, що він знайомий із твоєю матір’ю або зустрічався з нею коли-небудь.

— Це не буде проблемою. Мама рідко з кимось зустрічається цими днями.

Пауза. Я почув, як він припалює сигарету.

— Ну й що скаже мені цей мужик, коли зателефонує?

Я описав йому подвійний комод.

— Я надішлю тобі фотографію. Головна ознака — фенікс, вирізьблений на кришці. І ти повинен будеш сказати йому, якщо він зателефонує, що цей предмет був у вашому будинку в Мені доти, доки твоя мати вирішила продати його мені десь два роки тому. Вона купила цю річ у торгівця, який відійшов від справ, старого чоловіка, померлого кілька років тому, ти не пам’ятаєш, як його звали, прокляття, ти мусиш пошукати. Проте якщо він тиснутиме, — дивовижно, як кілька чайних плям і кілька хвилин перебування в духовці за невисоких температур можуть зістарити чистий бланк чека з чекової книжки десь років шістдесятих, яку я купив на блошиному ринку, — для мене буде неважко знайти для тебе й цей чек продажу.

— Второпав.

— Дуже добре. Одне слово, — я обмацав кишені, шукаючи сигарети, яких у мене там не було, — якщо ти зі свого боку мене підтримаєш, якщо скажеш усе так, як я тебе прошу, коли мій клієнт зателефонує, я заплачу тобі десять відсотків від ціни комода.

— І скільки це буде?

— Сім тисяч доларів.

Платт засміявся — напрочуд щасливим і безтурботним сміхом.

— Татусь завжди казав, що всі ви, антиквари, — шахраї.

Я повісив слухавку, відчувши велику полегкість. Місіс Барбур мала свою частку другосортного й третьосортного антикваріату, але вона також мала чимало солідних речей, і мені було тривожно думати, що Платт може розпродати всі ці речі в неї за спиною, сам не розуміючи, що він витворяє. І я не міг звинуватити себе в тому, що скористався ситуацією, бо якщо хтось і полюбляв уплутуватися в усі можливі халепи, то це Платт. Хоч я багато років уже не згадував про його виключення, але обставини були тоді так приховані, що справді йшлося про якусь дуже серйозну провину, яка в менш закритому навчальному закладі не обійшлася б без поліції. Та історія в дивний спосіб заспокоїла мене, отже, я мав підстави сподіватися, що він забере свої гроші й не базікатиме зайвого. Крім того, якщо хто міг притиснути або залякати Лусіуса Ріва, то це був Платт, найперший у світі сноб і забіяка, яких мало.

— Містер Рів? — чемно запитав я, піднявши слухавку.