Донна Тартт - Щиголь

Хоч ті дні, коли я (іноді) утримувався від наркотиків, допомагали мені не надто збільшувати дозу, ломка погано відбилася на мені раніше, ніж я сподівався, і навіть пігулки, якими я намагався втримати свій стан у нормі, виявилися неефективними; у наступні кілька днів я геть розклеївся: мене нудило, я не переставав чхати.

— Трохи застудився, — пояснив я Гобі. — Зі мною все гаразд.

— Ні, оскільки в тебе й зі шлунком не все гаразд, то це грип, — похмуро промовив Гобі, який щойно повернувся з аптеки «Байджлоу» з пігулками бенадрилу та імодіуму, прихопивши по дорозі крекери та імбирний ель у «Джефферсон-маркеті». — Не розумію, чому б… Будь здоровий! На твоєму місці я пішов би до лікаря й перестав хвилюватися.

— Це тільки ГРЗ, не більше.

Гобі мав залізне здоров’я. Варто йому було щось підхопити, як він випивав трав’яний бальзам «Фернет-Бранка» й був як новенький.

— Може, й ГРЗ, але ти майже нічого не їв останніми днями. Немає сенсу тобі колупатися тут у майстерні й робити собі ще гірше.

Але праця допомагала мені долати свій прикрий стан. Хвилин по десять мене трясло від холоду, а потім я спливав потом від жару. Текло з носа, текло з очей, а то пересмикувало всього, як від удару електричним струмом. Погода повернулася, й у крамниці було повно людей, вони штовхалися, базікали. Дерева на вулицях розквітали білим цвітом гарячки. Мої руки за касою здебільшого не тремтіли, але всередині в мене все горіло. «Своє перше родео ти зможеш витримати, — казала мені Майя. — Але з третім або четвертим тобі захочеться померти». Мій шлунок клекотів і тріпотів, наче рибина на гачку; мене мучив біль, м’язи смикались, я не міг прилаштуватися зручно в ліжку й уночі, коли зачиняв крамницю, сидів із червоним обличчям і шморгаючи носом у ванні, де вода була гарячою майже поза межами терпіння, притискаючи до скроні келих з імбирним елем, лід у якому майже розтав, тоді як Попчик, надто закостенілий і слабкий, щоб ставити передні лапи на край ванни, як він любив колись робити, сидів на килимку біля ванни і стривожено спостерігав за мною.

Зрештою, болі не були такими нестерпними, як я боявся. Але я не сподівався навіть четвертої частини того, що Майя називала «психічні штуки», що було відчуттям нестерпним, чорною завісою жаху. Майя, Джером, моя стажерка, більшість моїх наркотичних друзів висіли значно довше, ніж я, і коли, перебуваючи під кайфом, вони розповідали мені, як то буває, коли ти вирішив зав’язати (схоже, лише під кайфом вони й могли розмовляти на цю тему), то кожен із них знову й знову остерігав мене, що фізичні відчуття — це не найгірше, що навіть із такою дитячою залежністю, як моя, депресія буде такою, про яку я й подумати не міг, а я лише чемно всміхався, нахиляючись до дзеркала й кажучи собі: «Може, поб’ємось об заклад?»

Але ні, депресія — це не те слово. То було падіння в безодню, наповнену смутком і огидою, що перебували далеко за межами чогось особистого: це була глибока відраза до всього людства й людської поведінки споконвіку. Глибока огида до біологічних законів. Старість, хвороби, смерть. Ніхто не зможе цього уникнути. Навіть найвродливіші люди є наче стиглими фруктами, готовими загнити. А проте люди чомусь і далі трахаються, розмножуються й виробляють новий харч для могили, створюючи все більше й більше нових стражденних істот, так наче все це є чимось спокутним, добрим або навіть глибоко моральним: затягувати все більше невинних створінь у цю наперед програну гру. Метушливі малята і мляві, самовдоволені, сп’янілі від гормонів матері. «Погляньте, хіба ж він не гарненький? Сю-сю-сю!» Дітлахи галасують і гасають на ігровому майданчику, не маючи найменшого уявлення про те, яке пекло чекає на них: нудна праця, руйнівні позики й невдалі шлюби, облисіння, протезування суглобів, і самотні філіжанки кави в спорожнілих домівках, і калоприймальні мішки в лікарнях. Більшість людей, схоже, задовольняються декоративним блиском і сценічним освітленням, яке іноді робить безжальну жорстокість людського призначення дещо більш таємничою й менш жахливою. Люди грають в азартні ігри та гольф, розбивають сади, купують акції й кохаються, купують нові автомобілі, практикують йогу, працюють і моляться, прикрашають свої будинки, цікавляться новинами, піклуються про своїх дітей, пліткують про сусідів, міркують про те, у яких ресторанах їм краще обідати, засновують доброчинні організації. Голосують за політиків і відвідують відкритий чемпіонат США з тенісу, обідають, мандрують і розважаються всіма можливими способами, відволікають себе різноманітними пристроями, безперервно наповнюють себе інформацією, текстами, комунікацією та розвагами, що напливають на них з усіх боків, і все це для того, аби забути, що їх чекає, де ми є і хто ми такі. Але під яскравим світлом ти нічого цього не приховаєш. Усе прогнило згори донизу. Ти збавляєш свій час в офісі; народжуєш за статистикою своїх двох із половиною дітей; чемно всміхаєшся на вечірці, присвяченій твоєму виходу на пенсію; а потім жуєш своє простирадло й давишся консервованими персиками в будинку для літніх людей. Ліпше було б зовсім не народжуватися — ніколи нічого не хотіти, ніколи ні на що не сподіватися. Ці розумові миготіння й тріпотіння перемішувалися з повторюваними образами або напівсновидіннями, в яких я бачив, як Попчик лежить на боці з випнутими ребрами, — я десь його покинув, забув його нагодувати, й тепер він помирає, ця маячня навідувала мене знову й знову, навіть коли він сидів у кімнаті зі мною й підіймав голову, коли я винувато підстрибував: де ж мій Попчик; і це, у свою чергу, перемішувалося з видіннями обмотаної липучою стрічкою наволочки, що лежала в сталевій труні. Які причини спонукали мене зберігати картину всі ці роки, переховувати її або навіть забрати її з музею — я вже не пам’ятав. Роки стерли цю пам’ять. Картина було частиною світу, який не існував, — або, точніше, я ніби жив у двох світах, і сховище було частиною уявного світу, а не реального. Мені було легко забути про свою схованку, про те, що в ній зберігається; я сподівався, що відчиню її й не знайду в ній картини, хоч я знав, що вона буде там, що вона ховається в темряві й чекає, коли я звідти її дістану, відтоді як там її залишив, наче труп людини, яку я вбив і запхав у льох.