Донна Тартт - Щиголь

Восьмого ранку я прокинувся після чотирьох годин поганого спання, випатраний до самого нутра й у такому розпачі, у якому досі ніколи не був, але в мене вистачило сили прогуляти Попчика навколо нашого будинку й повернутися на кухню та з’їсти сніданок хворого, що почав одужувати — яйце-пашот та англійський кекс, — зготований мені Гобі.

— І вже час тобі одужати. — Він щойно закінчив власний сніданок і неквапно мив посуд. — Ти білий, як лілея, — я теж був би таким, якби тиждень годувався крекерами та запивав їх газованою водою. Тобі треба вийти на сонце й повітря. Візьми собаку, й вийдіть прогулятися на тривалий час.

— Ти маєш рацію.

Але я не мав найменшого наміру кудись виходити, крім крамниці, де було тихо й поночі.

— Я тебе не тривожив, бо тобі було надто зле, — його діловитий голос і привітні кивки головою збентежили мене й примусили втупитися у свою тарілку, — але коли ти був не в кондиції, тобі кілька разів телефонували на наш домашній телефон.

— Справді?

Я відключив свою мобілку й поклав її в шухляду. Я навіть не дивився на неї, боячись одержати повідомлення від Джерома.

— Якась дуже приємна дівчина. — Він зазирнув у свій блокнот, дивлячись над окулярами. — Дейзі Горслі? (Дейзі Горслі було справжнім ім’ям моєї Керол Ломбард.) — Сказала, що має багато роботи (кодове повідомлення: мовляв, наречений приїхав, не наближайся) і щоб ти надіслав їй есемеску, якщо хочеш сконтактувати.

— О’кей, дуже дякую.

Велике весілля Дейзі в Національному соборі, якщо воно справді відбудеться, повинне було відбутись у червні, після чого вона мала оселитись у Вашингтоні зі своїм БФ — так вона називала бойфренда.

— Місіс Гілдслі телефонувала також щодо високого комода з червоного дерева, не того, який із фронтоном-аркою, а іншого. Вона хоче купити його за добру ціну — вісім тисяч доларів, — я погодився, і, сподіваюся, ти не проти, той комод коштує не дорожче за три тисячі, якщо ти запитаєш мене. І також чоловік телефонував двічі — його звуть, здається, Лусіус Рів?

Я мало не похлинувся кавою — першою, яку наважився влити собі в шлунок за останні дні, — але Гобі, схоже, нічого не помітив.

— Він залишив свій номер. Сказав, ти знаєш, про що йдеться. О, — він сів і несподівано ляснув по столу долонею, — і тобі також телефонував один із дітей місіс Барбур!

— Кітсі?

— Ні. — Він ковтнув чаю. — Платт? Я не помилився — там є такий?

Думка про те, що доведеться говорити з Лусіусом Рівом без підтримки наркотиків, мало не примусила мене повернутися до сховища. Щодо Барбурів: я не мав особливої охоти розмовляти з Платтом також, але, на щастя, відповіла мені Кітсі.

— Ми хочемо влаштувати ще один обід на твою честь, — відразу сказала вона.

— Тобто?

— Хіба ми тобі не сказали? О, мабуть, я мусила зателефонувати! Одне слово, мама була просто щаслива побачитися з тобою. Вона хоче знати, коли ти прийдеш іще.

— Ну, розумієш…

— Тобі потрібне запрошення?

— Ну, щось таке…

— У тебе дивний голос.

— Пробач, я був хворий останніми днями. Грип.

— Справді? От лихо. Ми всі цілком здорові, тож, думаю, ти заразився не від нас. Чого тобі? — запитала вона, звертаючись до невиразного голосу на задньому тлі. — Тут Платт хоче забрати в мене слухавку. Я поговорю з тобою згодом.

— Привіт, брате, — сказав Платт, коли вийшов на лінію.

— Привіт, — відповів я, потираючи скроню, намагаючись не думати про те, як це чудно, що Платт назвав мене братом.

— Я… — Кроки, зачинилися двері. — Я хочу відразу перейти до діла.

— Так?

— Ідеться про меблі, — приязно сказав він. — Ти не зміг би продати деякі з наших?

— Чом би й ні? — сказав я. — Які меблі хоче вона продати?

— Річ у тому, — сказав Платт, — що я не хотів би турбувати маму цим, якщо можливо. Я не певен, чи вона погодиться на це, якщо ти розумієш, про що я кажу.

— Як?

— Розумієш, я хочу сказати, що в неї зібралося забагато барахла. Вона має речі в Мені й тут, у сховищі, на які вона більш ніколи не подивиться. І не тільки меблі. Срібло, колекція монет… кераміка, що коштує чималі гроші, але на вигляд лайно лайном, не стану приховувати. І я висловлююсь не фігурально. Ті штуки справді схожі на коров’ячі кізяки.

— Тоді я, природно, запитаю тебе, чому ти захотів це продати?

— Ну, знаєш, немає особливої потреби це продавати, — поквапом відповів він. — Але річ у тому, що вона надто чіпляється за це старе сміття.

Я потер очі.

— Платте…

— Я хочу сказати, що все це тут лежить мертвим вантажем. І більшість цього барахла належить мені. Монети й деякі старі рушниці та речі, бо бабуся відписала їх мені. Тобто, — діловито, — я буду з тобою відвертий. Тут є ще один чоловік, який хоче все це купити, але, чесно кажучи, я волів би мати справу з тобою. Ти знаєш нас, ти знаєш маму, і, я переконаний, ти даси нам справедливу ціну.