Донна Тартт - Щиголь

Але героїн я приймав лише тоді, коли мені його пропонували, — там ширнуся, там уколюся. Хоч мені він і подобався і я палко про нього мріяв, я ніколи його не купував. Бо в такому разі я ніколи б не зміг зупинитися. Натомість коли я ковтав пігулки, великі витрати були сприятливим чинником, бо вони не тільки тримали мою звичку під контролем, а й були тією переконливою причиною, яка примушувала мене щодня приходити до крамниці й продавати меблі. Це міф, що опіати нібито не дозволяють вести нормальний спосіб життя; ширятись — це одна річ, але для такого хлопця, як я, що перелякано підстрибував, коли голуби злітали вгору з хідника, що страждав від посттравматичного синдрому майже до судом і нервового паралічу, пігулки стали ключем не тільки до компетентної, а й до висококваліфікованої діяльності. Пияцтво робить людей недбалими й розм’яклими. Аби переконатися в цьому, досить подивитися на Платта Барбура, який уже о третій по обіді сидів у «Джей Джі Мелона» й жалів себе. Або, наприклад, мій батько: навіть по тому як він покинув пити, він зберіг певну неповороткість нокаутованого боксера, задзвенить телефон, спрацює кухонний таймер, а він уже підхоплюється на ноги, люди називають це пом’якшенням мізків, психічним ушкодженням від надмірного пиття, неврологічним захворюванням, яке ніколи не минає. Тому мій батько втратив спроможність мислити й не міг довго затриматися на жодній роботі. Що ж до мене — можливо, я не маю дівчини, навіть не маю друзів, які не були б наркоманами, але я працюю по дванадцять годин на день, ніщо не може вибити мене з колії, я ношу костюми від Тома Брауна, розмовляю з усмішкою з людьми, яких терпіти не можу, двічі на тиждень плаваю і граю в теніс, коли випадає нагода, намагаюся не споживати цукру та консервованої їжі. Я приємний чоловік, я всім подобаюсь, тонкий, як жердина, я не дозволяю собі жаліти себе або погано думати хоч там про що, я чудовий продавець — усі так вважають, і так добре веду бізнес, що мені не бракує тих грошей, які витрачаю на наркотики.

Кілька разів я, звичайно, давав маху — несподівано провалювався туди, де все у мене вислизало з-під контролю на кілька моторошних секунд, так буває, коли ноги роз’їжджаються на слизькому містку, і я бачив, як негарно і швидко можуть розвалитися мої справи. Тут ішлося не про гроші — ішлося про безконтрольне зростання доз, коли я забував про те, що продав якісь товари, або забував послати чеки, коли Гобі дивився на мене дивним поглядом, якщо я перебирав дозу й спускався до нього весь осклілий, відсторонений. Вечеря, клієнти… пробачте, ви мені щось сказали? Ні, я лише трохи стомився, мабуть, підчепив якусь хворобу, мабуть, сьогодні ляжу спати раніше, люди. Я успадкував світлі очі матері, і через це без темних окулярів на виставках у галереях було неможливо приховати звужені зіниці — щоправда, ніхто в оточенні Гобі, здавалося, цього не помічав, за винятком (іноді) кількох молодших геїв: «А ти поганий хлопець», — прошепотів мені на вухо на офіційній вечері культурист, друг нашого клієнта, пильно подивившись на мене. Я ненавидів ходити у фінансовий відділ до одного з аукціонних будинків, бо один із тамтешніх працівників — старший чоловік, британець, сам наркоман — увесь час липнув до мене. Звичайно, такі пригоди траплялися в мене і з жінками: одна з дівчат, із якою я тепер спав, модна стажерка, зустрілася мені на перегонах маленьких собак на Вашингтон-сквер, куди я прийшов із Попчиком, ми посиділи поряд із нею лише тридцять секунд у парку на лаві, й обом стало очевидно, що ми поділяємо те саме захоплення. Та коли справи виходили в мене з-під контролю, я відступав і кілька разів навіть зав’язував, найдовше — на півтора місяця. Не кожен на це спроможний, переконував я себе. Це лише справа дисципліни. Але на цей час, коли мені виповнилося двадцять шість, я був за останні три роки чистим лише максимум три дні поспіль.

Я вже обміркував, як мені зав’язати, коли захочеться; круто все змінити, семиденний розклад, ковтати багато лопераміду, плюс магній та амінокислоти у вільній формі, щоб відновити мої спалені нейромедіатори; білковий порошок, електролітний порошок, мелатонін (і травичку) для сну, а також різні трав’яні суміші та настійки, за які моя стажерка ручилася головою, — з кореня локриці й молочного будяка, хмелю, олії чорного кмину, кореня валер’яни й витягу шоломниці. Я вже наготував і торбину, наповнену в супермаркеті здорового харчування всім тим, чого потребував, яка зберігалася в моїй коморі вже півтора року. Я ні до чого там не торкався, крім травички, яку давно скурив. Проблема була в тому (як я не раз переконувався), що коли через тридцять шість годин твоє тіло збунтується й ти побачиш, як тягнеться перед тобою твоє життя без наркотиків, наче тюремний коридор, тобі буде потрібна справді сильна причина, щоб і далі рухатись у темряву замість того, щоб повернутися на розкішну перину, з якої ти так по-дурному зісковзнув.