Донна Тартт - Щиголь

— Розумієш… — Моя мати і я ходили навшпиньках по квартирі, перемовляючись пошепки, намагаючись уникати його. Таємниці, сміх. — Розумієш, я просто…

— Ні, ні, я не хочу, щоб ти просив у мене пробачення. Я твій тато, й мені треба було поводитися розумніше. Не дозволяти, щоб утворилося таке собі порочне коло, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я почувався витісненим, зайвим, багато пив. А я не повинен був дозволяти собі таке. Я пропустив кілька дуже важливих років у твоєму житті. І тепер мушу з цим жити.

— Ум… — я почував себе так погано, що не знаходив слів.

— Я не намагаюся чимось тобі дорікнути, хлопче. Але я дуже радий, що ми тепер друзі.

— Я теж, — сказав я, дивлячись у тарілку з-під крем-брюле, яку начисто вишкріб.

— І я хочу якось тобі це відшкодувати. Цього року я непогано заробив на спорті, — мій тато відпив ковток кави. — Я хочу відкрити на тебе ощадний рахунок. Тобто відкласти тобі трохи грошей. Бо, знаєш, я несправедливо поводився у стосунку до тебе й до твоєї матері протягом тих місяців, коли я вас покинув.

— Тату, — збентежено сказав я, — ти не мусиш цього робити.

— Але я хочу! Ти маєш номер соціального страхування, так?

— Звичайно.

— Ну то я вже відклав для тебе десять тисяч баксів. Це буде непоганий початок. Якщо не забудеш, то як ми повернемося додому, даси мені свій номер соціального страхування, і я, коли буду наступного разу в банку, відкрию рахунок на твоє ім’я, гаразд?

Поза школою я тепер майже не бачився з Борисом, крім недільної подорожі, коли мій батько возив нас до «Карнеґі Делі» при «Міражі» на печиво сабле та польську випічку. Але раптом за кілька тижнів до Дня подяки він протупотів до мене нагору, коли я зовсім не сподівався його побачити, і сказав:

— Твій батько добряче програвся, ти знаєш?

Я відклав убік «Сайлеса Марнера» [96] Роман англійської письменниці Мері Енн Еванс (писала під псевдонімом Джордж Еліот), 1861 рік. , якого ми вивчали в школі.

— Що ти сказав?

— Він грав за двохсотдоларовими столами — по двісті доларів за ставку, — сказав він. — За п’ять хвилин там можна програти тисячу баксів.

— Тисяча баксів для нього дрібниця. — сказав я; а коли Борис не відповів, додав: — Він не сказав тобі, скільки програв?

— Не сказав. Але багато.

— Ти певен, що він не гречаної вовни тобі наплів?

Борис засміявся.

— Може бути, — сказав він, сідаючи на ліжко й відхиляючись на ліктях назад. — А ти нічого про це не знаєш?

— Ну… — Наскільки я знав, мій батько зірвав великий куш, коли «Bills» виграли минулого тижня. — Я не бачу, щоб він потрапив у нелегке становище. Він водив мене до «Бушона» й до інших крутих закладів.

— Так, але, можливо, на те була причина, — авторитетно сказав Борис.

— Причина? Яка причина?

Борис, здавалося, хотів щось сказати, але передумав.

— Хто знає, — сказав він, запалюючи сигарету й глибоко затягнувшись. — Адже твій батько почасти росіянин.

— Справді, — сказав я, сам потягшись за сигаретою. Я часто слухав, як Борис і мій батько, вимахуючи руками, провадили свої «інтелектуальні розмови», обговорюючи чимало знаменитих гравців у російській історії: Пушкіна, Достоєвського, інші імена, яких я не знав.

— Атож, це дуже по-російськи, ти знаєш, весь час нарікати, як погано складаються справи. А якщо у твоєму житті все гаразд, то ліпше мовчи. Не спокушай диявола. — Борис мав на собі сорочку, яка відслужила свою службу в мого батька, запрану майже до прозорості й таку велику, що вона майоріла на ньому, мов якийсь предмет арабського або індуського одягу. — Та про твого батька буває важко сказати, коли він жартує, а коли говорить серйозно. — Він пильно поглянув на мене. — Про що ти думаєш?

— Ні про що.

— Він знає, що ми з тобою говоримо. Тому й розповів мені про свою проблему. Він би мені нічого не розповідав, якби не хотів, щоб ти про все знав.

— Авжеж.

Я був переконаний, що справа не в цьому. Мій батько належав до тих чоловіків, які в певному настрої готові жваво обговорювати своє особисте життя з дружиною свого боса або якоюсь іншою особою, що не має аніякісінького стосунку до його справ.

— Він розповів би тобі все сам, — сказав Борис, — якби думав, що ти хочеш це знати.

— Послухай-но… Адже ти сам сказав… — Мій батько мав потяг до мазохізму, до перебільшення своїх невдач. Під час наших спільних бесід у неділю він любив нарікати на долю, стогнав і хитався, жаліючись, що його «розмазали об стінку» або «знищили», після того як програв одну гру, попри те що виграв десятки інших і підраховував прибутки на своєму калькуляторі. — Інколи він, м’яко кажучи, перебільшує.