Донна Тартт - Щиголь

— Ні, сер, не він.

— Ти сказав би мені, якби то був він, чи не так?

— Сказав би, сер.

— Чому я тобі не вірю?

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Не має значення, Теодоре. — Він знову замовк, щоб почухати Поппера за вухами. — Я знайду його, рано чи пізно. А ти запам’ятаєш, що йому від мене переказати? І скажеш, що я сюди приїздив?

— Скажу, сер.

Він показав на мене своїм довгим пальцем.

— Як мене звуть — повтори.

— Містер Сільвер.

— Містер Сільвер. Правильно. Я просто вирішив перевірити.

— То що я повинен йому переказати?

— Перекажи йому, що азартні ігри — для туристів. А не для місцевих. — Дуже легенько він торкнувся тонкою засмаглою рукою маківки моєї голови. — І нехай тебе береже Бог.

Коли Борис з’явився у дверях десь через півгодини, я спробував розповісти йому про візит містера Сільвера, та він, хоч трохи й слухав мене, головним чином лютував на Котку за те, що вона фліртує з іншим хлопцем, цим Тайлером Оловска чи як там його, багатим любителем марихуани, на рік старшим від нас, який належав до команди гольфістів.

— От сука, — хрипко сказав він, коли ми сиділи з ним унизу й курили травичку Котку. — Вона не бере слухавку. Я знаю, що вона з ним, я це знаю.

— Заспокойся. — Будучи стурбований візитом містера Сільвера, я ще більше дратувався розмовами про Котку. — Він, либонь, просто купує в неї травичку.

— Так, але це не все, я знаю. Вона більше не хоче, щоб я в неї ночував, ти помітив? Завжди в неї справи. Вона навіть не носить намисто, яке я їй купив.

Мої окуляри з’їхали набік, і я повернув їх на перенісся. Борис навіть не купував те ідіотське намисто, а поцупив його в торговельному центрі, схопивши його й кинувшись навтіки, тоді як я (ідеальний громадянин у шкільному піджаку) відвертав увагу продавщиці тупими, але чемними розпитуваннями про те, що вона рекомендує нам із татом купити мамі на день народження.

— Ну й ну, — сказав я, намагаючись говорити якомога співчутливіше.

Борис спохмурнів, зібрав чоло в грозову хмару.

— Вона добра хвойда. Одного дня прикинулася, ніби плаче в класі, — хотіла, щоб цей мерзотник Оловска її пожалів. Яка блядь!

Я стенув плечима — тут я йому заперечувати не збирався — і передав йому косяк.

— Вона любить його тільки тому, що він має гроші. Його родина має два «мерседеси» Е-класу.

— Це стара бабська машина.

— Нісенітниця. У Росії на них їздять бандити. І, — він глибоко затягся, затримав дим усередині, очі в нього засльозилися, чекай, чекай, зараз я скажу найважливіше, — ти знаєш, як він її називає?

— Котку?

Борис із такою наполегливістю називав її Котку, що люди в школі, навіть учителі, також стали називати її Котку.

— Справді так! — сказав Борис розлючено, випустивши з рота струмінь густого диму. — Моє ім’я! Клічка, яку я їй дав. А що було одного дня в коридорі? Я бачив, як він скуйовдив їй волосся.

На журнальному столику лежало кілька напіврозталих м’ятних цукерок із кишені мого тата серед кількох квитанцій і дрібних грошей, і я розгорнув одну й поклав у рот. Я літав високо, наче парашутист, і солодка знемога обпалювала мене, наче вогонь.

— Скуйовдив їй волосся? — запитав я, клацаючи зубами об цукерку. — Як це?

— А ось так, — сказав він, зробивши такий рух рукою, ніби шарпав когось за волосся, востаннє затягнувся й погасив косяк. — Я не знаю, як це у вас називається.

— Я не став би звертати на це увагу, — сказав я, опустивши голову на спинку канапи. — Покуштуй-но одну з цих цукерок. Вони просто офігенні.

Борис провів долонею по обличчю, потім струснув головою, як собака, що обтрушується від води.

— Ух, — сказав він, застромивши обидві руки у своє сплутане волосся.

— Мені теж, — сказав я після тремтливої паузи.

Мої думки були розтягнуті й липкі, на поверхню спливали повільно.

— Ти про що?

— Я обкурився.

— Справді? — засміявся він. — І добре обдовбався?

— По саму зав’язку, друже.

М’ятна цукерка на моєму язиці розбухла до неймовірних розмірів, стала великою, як валун, і я майже не міг обертати язиком із нею в роті.

Настала мирна мовчанка. Було близько пів на шосту, але світло сяяло ще чисте, яскраве. Кілька моїх білих сорочок сушилися біля басейну, вони були сліпучими, маяли на вітрі й ляскали, мов вітрила. Я заплющив очі — червоне світло проникало крізь мої повіки — й провалився в (несподівано дуже зручну) канапу, так ніби я сидів у човні, що гойдався на хвилях, і думав про Гарта Крейна [98] Гарт Крейн (1899–1932) — американський поет. , творчість якого ми вивчали на уроках англійської мови. Бруклінський міст. Чому я ніколи не прочитав цього вірша, коли жив у Нью-Йорку? І чому ніколи не звертав уваги на цей міст, який бачив практично щодня? Чайки й запаморочлива висота. Я думав про кінотеатри, про далекі обрії…