Донна Тартт - Щиголь

— Так, це правда, — розважливо мовив Борис. Він узяв сигарету, глибоко затягнувся, а потім по-товариськи подав її мені. — Можеш докурити.

— Ні, дякую.

На хвилину запала мовчанка, протягом якої ми чули, як горлає телевізійна юрма на матчі мого батька. Потім Борис знову відхилився на ліктях і сказав:

— Унизу є щось поїсти?

— Анічогісінько.

— Я думав, там залишилися якісь китайські страви.

— Їх там більше нема. Хтось усе поїв.

— Прокляття. Тоді я, мабуть, піду до Котку, у її матері є заморожені піци. Ти зі мною?

— Ні, дякую.

Борис засміявся й зробив жест, який він вважав гангстерським.

— Тоді сам улаштовуйся, чувак, — сказав він своїм «гангстерським голосом» (який відрізнявся від його звичайного голосу отим жестом і словом «чувак»), підвівся й рушив до виходу. — Ніґер подався гамати.

Дивовижно, як швидко у взаєминах Бориса й Котку з’явилася нота постійного роздратування. Вони досі ходили обнявшись і не могли відірвати одне від одного рук, але варто було комусь із них відкрити рота, як їхня розмова ставала схожа на розмову людей, одружених уже років п’ятнадцять. Вони сперечалися за невеликі суми грошей, за те, хто з них заплатив за їхній останній обід. Їхні розмови, коли я мав нагоду підслухати їх, були приблизно такими:

БОРИС. Пробач! Я ж хотів, щоб усе було добре!

КОТКУ. Але вийшло в тебе не дуже добре.

БОРИС (зривається на біг, щоб її наздогнати). Я справді хотів, Котику! Чесно! Намагався, щоб усе було добре!

КОТКУ (дує губи).

БОРИС (марно намагається поцілувати її). Що я такого зробив? У чому справа. Чому ти вважаєш, що я перестав ставитися до тебе добре?

КОТКУ (мовчить).

Проблема з Майком — чистильником басейнів і романтичним суперником Бориса — розв’язалася завдяки вельми вчасному рішенню Майка вступити до Берегової охорони. Котку, схоже, щотижня годинами розмовляла з ним по телефону, але це чомусь зовсім не турбувало Бориса («Вона лише намагається підтримати його, ото й усе»). Але я з тривогою спостерігав, яким ревнивим був він щодо неї в школі. Він знав її розклад напам’ять, і, щойно той або той наш урок закінчувався, він мчав шукати її, наче боявся, що вона зрадить його під час якої-небудь ділової іспанської абощо. Одного дня після школи, коли Поппер і я були самі вдома, він зателефонував мені, щоб запитати:

— Ти знаєш хлопця на ім’я Тайлер Оловска?

— Ні.

— Він у твоєму класі з американської історії.

— Пробач мені. Це великий клас.

— Знайди його. Ти можеш щось довідатися про нього? Можливо, де він живе?

— Де він живе? Це стосується Котку?

І раптом — на мій превеликий подив — подзвонили в двері: чотири неквапні дзвінки. За весь той час, який я прожив у Лас-Веґасі, ніхто не дзвонив у двері нашого дому бодай один раз. Борис на протилежному кінці дроту також почув цей дзвінок.

— Що там таке? — запитав він.

Собака бігав по колу й нестямно гавкав.

— Хтось подзвонив у двері.

— У двері? — На нашій пустельній вулиці — ні сусідів, ні вивезення сміття, ні навіть вуличного освітлення — це була велика подія. — Хто б це міг бути, як ти думаєш?

— Я не знаю. Я тобі перетелефоную.

Я підхопив Попчика, який практично вже смикався в істериці, і, тоді як він звивався й скавулів у моїх руках, намагаючись зіскочити на підлогу, я примудрився відчинити двері однією рукою.

— Ви тільки гляньте, — сказав приємний голос із джерсійським акцентом, — який милий хлоп’як.

Кліпаючи очима, я побачив у яскравому світлі надвечірнього сонця дуже високого, дуже засмаглого, дуже стрункого чоловіка невизначеного віку. Він був схожий почасти на ковбоя з родео, а почасти на колишнього клубного аніматора. Його окуляри-авіатори в золотій оправі мали вгорі яскраво-червону смугу; він був у білому спортивному піджаку поверх червоної ковбойської сорочки з перловими застібками і в чорних джинсах, але головною дивовижею, яку я в ньому помітив, було волосся: частина накладена, частина пересаджена або підклеєна, схоже на скловолокно, а його темно-брунатний колір скидався на колір взуттєвого крему в бляшанці.

— Відпусти його, — сказав він, показавши на Поппера, який досі пручався й намагався визволитися. Голос у нього був глибокий, а манери — спокійними й дружніми. За винятком акценту, він був типовим техасцем, у своїх чоботях та в усьому іншому. — Відпусти його, нехай побігає! Я нічого не маю проти. Я люблю собак.

Коли я відпустив Попчика, він нахилився, щоб погладити його по голові в позі, яка нагадувала худого ковбоя біля табірного вогнища. Хоч яким дивним здавався мені незнайомець зі своїм волоссям та всім іншим, я не міг не захоплюватися тим, як легко й зручно він почувався у своїй шкурі.