Донна Тартт - Щиголь

— Вони знущаються з мене, — казав він з іронією в голосі, спираючись на стільницю, вигляд у нього був комічний, а зігнута постать чимось нагадувала постать грабіжника банку, який щойно дістав кулю в живіт.

Лінії х. Лінії у. Скільки подолано ярдів, яка різниця в рахунку. У день ігор десь до п’ятої години біле світло пустелі долало незмінну похмурість неділі — осінь, яка переходила в зиму, самотність жовтневого смеркання зі школою наступного дня, — але в кінці таких футбольних вечорів наставав тривалий період тиші, коли настрій натовпу круто змінювався й усе ставало безрадісним і непевним, на екрані й у житті, металеве сяйво скла в патіо золотіло, а потім сіріло, довгі тіні та ніч падали на тишу пустелі, мене опановував смуток, який я не міг струсити з себе, відчуття мовчазних людей, які прямують до виходу зі стадіонів, і холодного дощу, який падає на університетські міста далеко на сході.

Паніку, що навалювалася на мене в ті години, пояснити було важко. Ці дні — дні матчів — уривалися так раптово, ніби тобі пустили кров, і це нагадувало мені ті дні, коли я спостерігав, як наше помешкання в Нью-Йорку пакували в ящики й відсилали геть: відчуття втрати домівки й неможливості за щось зачепитись. Я замикався нагорі у своїй кімнаті, вмикав усе освітлення, курив травичку, якщо вона в мене була, слухав музику, яку раніше не слухав на своїх переносних колонках (як-от Шостаковича та Ерика Саті, що їх записав на свій айпод для матері, але вона так ніколи цього й не послухала), і переглядав книжки у своїй бібліотеці — здебільшого з мистецтва, бо вони нагадували мені про неї.

«Шедеври голландського живопису», «Дельфт: золота доба», «Малюнки Рембрандта, його анонімні учні й послідовники». Зі шкільного комп’ютера я побачив, що існує книжка про Карела Фабриціуса (тоненька, лише сотня сторінок), але в шкільній бібліотеці її не було, а нашу діяльність на шкільному комп’ютері так ретельно перевіряли, що моя параноя перешкоджала мені робити якісь пошуки на ньому — а надто після того, як я бездумно перейшов за посиланням (Het Puttertje, The Goldfinch [95] Щиголь ( нідерл., англ. ). , 1654) і потрапив на офіційний сайт під назвою «База даних про втрачені твори мистецтва», де від мене вимагалося повідомити своє прізвище та адресу. Мене так налякав цей несподіваний сайт зі словами Інтерпол та втрачені, що я запанікував і вимкнув комп’ютер, чого нам не було дозволено робити.

— Що ти зробив? — запитав містер Остроу, бібліотекар, перш ніж я встиг увімкнути комп’ютер знову.

Він простяг руку понад моїм плечем і почав набирати пароль.

— Я…

Попри все, що сталося, коли він почав перевіряти історію браузера, я з полегкістю подумав, що не дивився порнуху. Я мав намір купити собі дешевий лептоп на ті п’ятсот баксів, які батько подарував мені на Різдво, але дуже швидко розтринькав їх у невідомий спосіб. Там ідеться про втрачені твори мистецтва, казав я собі, нема чого панікувати через слово втрачені, адже знищені твори — це також втрачені, хіба не так? Хоч я не повідомив свого прізвища, мене турбувало, що я вийшов на той сайт зі шкільної IP-адреси. Наскільки мені було відомо, слідчі, які до мене приходили, стежили за мною і знали, що я перебуваю в Лас-Веґасі, зв’язок слабенький, але реальний.

Картина була захована дуже розумно, як я вважав. Загорнута в чисту полотняну наволочку, вона була прикріплена клейкою стрічкою до передньої спинки ліжка. Гобі навчив мене, як обережно треба обходитися з давніми речами (іноді, коли йому доводилося торкатися особливо делікатних об’єктів, він надягав білі бавовняні рукавички), я ніколи не брав своєї картини голими руками, і то лише за краєчки. Я дивився на неї тільки тоді, коли батька й Ксандри не було вдома і я знав, що вони скоро не прийдуть, — хоч навіть тоді, коли я не міг її бачити, я любив думати, що вона тут, завдяки глибині й відчутності, які вона всьому надавала, завдяки тому, як вона зміцнювала основи всіх речей, завдяки її невидимій прямокутній правильності, що наповнювала мене впевненістю, як наповнювало мене впевненістю знання про те, що десь далеко в Балтійському морі плавають кити, а ченці в усіх регіонах світу безперервно моляться за спасіння людства.

Дістати її, взяти в руки, дивитися на неї було вельми серйозною справою. Варто було мені потягтися за нею, як мене заповнювало відчуття простору й польоту; а в якусь дивну мить, коли я довго дивився на неї очима, сухими від охолодженого повітря пустелі, простір між мною і нею, здавалося, зникав, і я бачив, що це картина, а не я була живою.