Донна Тартт - Щиголь

Кумедна річ, але я хвилювався, що Борис іноді бував надто ніжним, якщо ніжний — це правильне слово. Коли вперше він обкрутився в ліжку й поклав руку мені на талію, я лежав півсонний протягом хвилини, не знаючи, що робити. Я дивився на свої старі шкарпетки на підлозі, на порожні пляшки з-під пива, на «Червоний знак хоробрості» [91] Роман американського письменника Стівена Крейна (1871–1900). в м’якій обкладинці. Нарешті, збентежений, я вдав, ніби позіхаю, і спробував відкотитися вбік, але натомість він обняв мене міцніше, сонно притулившись до мене.

«Тс-с-с, Поттере, — прошепотів він мені в шию. — Це ж тільки я».

Це було дивно. А чи справді це було дивно? Було й не було. Я незабаром знову заснув, заколисаний його гірким запахом, запахом пива й немитого тіла, і його легким диханням, що лоскотало мені вухо. Я розумів, що не можу все це пояснити, не виставивши його набагато серйознішим, аніж воно було насправді. Ночами, коли я прокидався, охоплений страхом, він був тут як тут, ловив мене, коли я, нажаханий, вискакував із ліжка, тяг мене назад і вкладав під ковдру поруч себе, мурмочучи якісь нісенітниці польською мовою хрипким і дивним зі сну голосом. Ми засинали в обіймах один одного, слухаючи музику з мого айпода (Телоніуса Монка [92] Телоніус Монк (1917–1982) — американський джазовий піаніст і композитор. , «The Velvet Underground» [93] Американський рок-гурт із Нью-Йорка, активно виступали в 1964–1972 роках. , улюблену музику моєї матері) й іноді прокидалися, стискаючи один одного, наче викинуті на берег після аварії корабля або діти значно менші, ніж ми були.

А проте (тут починається каламутна частина, що найбільше мене турбувала) були також інші незрозумілі й плутані ночі, коли ми з ним хапали один одного, напіводягнені, у тьмяному світлі, яке сочилося з ванної, і все без окулярів здавалося мені розпливчастим і нестійким; руки ковзали по тілу брутально й швидко, на підлозі пінилося розлите пиво — дивно й не страшно, коли воно справді відбувалося, цілком варте того судомного дихання, яке проймало мене, коли мої очі закочувалися вгору і я забував про все; та коли наступного ранку ми прокидалися, лежачи на животах на різних краях ліжка й тихо стогнучи, усе перетворювалося на суміш якихось затемнених кадрів, мінливих і слабко освітлених, наче в якомусь експериментальному фільмі, спотворене обличчя Бориса на той час уже вивітрювалося з пам’яті, й усе з того, що було, впливало на наші реальні життя не більше, ніж сон. Ми ніколи про це не говорили; воно не було цілком реальним; збираючись до школи, ми кидалися черевиками, обливали один одного водою, ковтали аспірин, лікуючи наше похмілля, сміялися й жартували, поки йшли до зупинки нашого автобуса. Я знав, люди подумали б не те, якби знали, що з нами іноді відбувається, і я не хотів, аби хтось про це довідався, і я знав, що й Борис цього не хоче, а проте його це так мало хвилювало, що я був переконаний: то просто жарт, якого не слід ані брати до уваги, ані думати про нього. А проте мені не раз спадало на думку, може, мені все-таки слід набратися духу і щось сказати: провести якусь лінію, зробити речі очевидними, щоб абсолютно переконатись у тому, що він усе розуміє правильно. Але нагода поговорити з ним на цю тему ніколи не настала. А тепер уже не було сенсу ані про щось говорити, ані чогось соромитися, хоч цей факт мало мене втішав.

Я був невдоволений собою, що мені так його бракує. У мене вдома тепер усі пили не просихаючи, а надто Ксандра, внизу двері безперервно гримали («Якщо це була не я, тоді точно ти!» — кричала вона); а що Бориса тепер тут не було (при ньому вони бодай трохи стримувалися), то атмосфера стала значно брутальнішою. Частина проблеми полягала в тому, що в Ксандри змінилися години, коли вона мусила працювати в барі, розпорядок її робочого дня пересунувся; вона постійно перебувала в нервовій напрузі, бо люди, з якими вона працювала, або позвільнялися, або перейшли на інші зміни; у понеділок і в середу, коли я прокидався, щоб іти до школи, я часто натрапляв на неї, бо вона щойно прийшла зі служби й сиділа перед телевізором, дивлячись свою улюблену вранішню передачу, надто знервована, щоб лягти спати, і цмулячи пепто-бісмол [94] Лікарський препарат, що використовується для лікування печії, розладів травлення. просто з пляшки.

— Це лиш я, стара й виснажена, — сказала вона, намагаючись усміхнутися, коли побачила мене на сходах.

— Поплавай у басейні. Тебе відразу потягне в сон.