Донна Тартт - Щиголь

Знову й знову я ловив себе на таких ницих думках, докладаючи всіх зусиль, щоб їх позбутися. Яке мені діло? Авжеж, Котку — велика стерва; атож, вона надто тупа, щоб відвідувати регулярні уроки суспільствознавства, й носить дешеві сережки-кільця з аптечного супермаркету, які чіпляються за всі предмети, й хоч вона важить лише вісімдесят один фунт, а може, й менше, вона вселяє мені справжній страх, так ніби може забити мене до смерті своїми гострими підборами, якщо достатньо розгнівається (сам Борис якось похвалився: «Вона може добряче врізати», підстрибуючи й викидаючи пальці, як то роблять бандити, — чи він думав, що так роблять бандити, — й подарував мені історію про те, як Котку видерла до крові пучок волосся в якоїсь дівчини, — це було ще однією заслугою Котку, вона постійно брала участь у жорстоких дівчачих бійках переважно з таким самим білим бидлом, як і вона, але іноді й зі справжніми бандитками, чорними й латинос). Але чи мені не байдуже, яку паршиву дівчину кохає Борис? Чи ж ми з ним досі не друзі? Практично брати´?

Власне кажучи, не було слова, яке описувало б наші взаємини з Борисом. Поки не з’явилася Котку, я ніколи про це багато не думав. Усе було дуже просто: сонні полудні з кондиціонованим повітрям, ледачі й п’яні, штори опущені, ховаємося від спеки, порожні пакетики з-під цукру й засохлі шкурки від апельсинів, розкидані на килимі, «Dear Prudence» із «Білого альбому» [84] Ідеться про пісню й альбом гурту «The Beatles» 1968 року. , який Борис обожнював, або повторюється та сама стара радіохедівська [85] «Radiohead» — британський рок-гурт, ідеться про їхню композицію «Karma Police» із альбому «OK Computer» 1997 року. пісня:

Клей, який ми нюхали, навалювався на нас із чорним механічним ревінням, наче гуркіт пропелерів: завести двигуни! Ми падали спинами на ліжко в темряву, мов парашутисти, які падають спиною вперед із літака, хоча в такому глибокому очманінні потрібна була обережність із пакетом на обличчі, бо інакше доводилось обдирати засохлі кульки клею з волосся та кінчика носа після того, як очуняєш. Виснажений сон спина до спини на брудних простирадлах, які пахли сигаретним попелом і псиною, Попчик хропів, лежачи догори животом, підсвідомий шепіт долинав у повітря з вентиляційних труб, якщо уважно дослухатися. Вітер не стихав місяцями, піднятий ним пісок торохтів у вікна, поверхня плавального басейну брижилась і здавалася зловісною. Міцний чай уранці з краденим шоколадом. Борис смикав мене за волосся й штурхав під ребра. «Прокинься, Поттере. Вставай і сяй».

Я твердив собі, що мені його не бракує, але мені його бракувало. Я напивався сам-один, дивився програми для дорослих і канал «Playboy», читав «Грона гніву» [86] Роман американського письменника Джона Стейнбека (1939). та «Будинок із сімома фронтонами» [87] Готичний роман американського письменника Натаніеля Готорна (1851). , які, схоже, змагалися за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратив на них тисячі годин — цього часу вистачило б на те, щоб вивчити данську мову або навчитися грати на гітарі, якби я намагався, — гасав вулицями на паскудному скейтборді, який ми з Борисом знайшли в одному з покинутих будинків у кінці кварталу. Я ходив разом із Гедлі на вечірки шкільної команди спортивного плавання — то були вечірки без випивки, з батьками — а на вікенди відвідував безбатьківські вечірки хлопців, яких ледве знав: квадратики ксанаксу [88] Лікарський засіб, який застосовують для короткотривалого зняття неспокою, страху, тривоги. , ковтки єґермайстра [89] Німецький міцний лікер, настояний на травах. , додому на міському автобусі КІТ о другій ночі, такий обдовбаний, що мусив міцно триматися за сидіння попереду себе, щоб не випасти в прохід. Якщо я нудився після школи, то було неважко долучитися до млявого натовпу курців марихуани, які блукали між «Дель Тако» [90] Мережа закладів швидкого харчування в Сполучених Штатах. й дитячими ігровими автоматами на Стрипі.

Але я почувався самотнім. Мені бракувало Бориса, цього імпульсивного нехлюя: похмурого, зухвалого, палкого, дивовижно безумного. Бориса блідого й одутлого, з його краденими яблуками та російськомовними романами, згризеними нігтями й шнурками від черевиків, що волочаться в пилюці. Бориса — завжди п’яного підлітка, який зі смаком матюкався чотирма мовами й хапав їжу з моєї тарілки, коли йому хотілося, падав п’яний на підлогу й засинав із таким червоним обличчям, ніби йому надавали ляпасів. І хоч він часто брав щось у мене без дозволу — дрібні речі, DVD та шкільне приладдя завжди зникали з моєї шафи, не раз я ловив його, коли він нишпорив у моїх кишенях, шукаючи гроші, — його власні речі означали для нього так мало, що його користування чужим майном важко було назвати крадіжкою; коли в нього самого з’являлися гроші, він порівну ділив їх зі мною і з радістю давав мені все, що йому належало, якщо я в нього просив (а іноді й коли я не просив, як було тоді, коли я мимохідь замилувався золотою запальничкою містера Павликовського, а потім знайшов її в зовнішній кишені свого рюкзака).