Донна Тартт - Щиголь

Ім’я Котку (український варіант: Котику) робить її цікавішою, ніж вона насправді була. Але це було не справжнє її ім’я, а лагідне прізвисько (звертання «котику» польською мовою), яке дав їй Борис. Насправді її прізвище було Гатчинз, а ім’я звучало як Кілі, чи Кейлі, чи Кайлі, і жила вона в окрузі Кларк, штат Невада, протягом усього життя. Хоч вона ходила до нашої школи й була лише на один клас попереду нас, насправді вона була старшою набагато — від мене аж на три роки. Борис, певно, накинув на неї оком раніше, але я не знав про її існування до того вечора, коли він розлігся в ногах мого ліжка й сказав:

— Я закохався.

— Справді? І в кого ж?

— У ту крихітку з класу суспільних наук. У якої я купив травички. Їй уже вісімнадцять років, ти можеш це уявити? Господи, яка ж вона гарна!

— То ти маєш травичку?

Він грайливо схопив мене за плече; він точно знав моє найуразливіше місце — під лопаткою, де можна було вгородити пальці й примусити мене зойкнути від болю. Але я не був у настрої жартувати й боляче врізав йому по пиці.

— Ой! Ти сучий сину! — зойкнув Борис, відкотившись і потираючи щелепу пальцями. — Навіщо ти мене вдарив?

— Сподіваюсь, я зробив тобі боляче, — сказав я. — То де твоя травичка?

Ми більше не розмовляли про любовну зацікавленість Бориса, принаймні в той день, але через кілька днів, коли я вийшов з уроку математики, я побачив, як він нависає над тією дівчиною біля шафок. Якщо Борис був не надто високим для свого віку, то дівчина взагалі була крихітна, хоч і виглядала набагато старшою за нас: пласкогруда, кощава, з високими вилицями, блискучим лобом і гострим, теж блискучим трикутним личком. Проколотий ніс. Чорна майка. На нігтях — облуплений чорний лак. Кольороване помаранчево-чорне волосся. Невиразні, але яскраві синьо-зелені очі, жирно обведені чорним олівцем. Звичайно, вона була симпатична — навіть гаряча. Але погляд, яким вона ковзнула по мені, вселив тривогу — так дивляться нахабні касири в забігайлівках або стервозні няньки.

— Ну, що ти думаєш? — схвильовано запитав Борис, коли ми зустрілися після школи.

Я стенув плечима.

— Схоже, вона мила.

— Схоже?

— Знаєш, Борисе, вона справляє враження дівчини, якій уже двадцять п’ять років.

— Я знаю. Та це ж справді круто, — сказав він захопленим голосом. — Вісімнадцять років! Законний дорослий вік! Вона може без проблем купити бухло! І прожила тут усе своє життя, тож знає всі ті заклади, де не цікавляться твоїм віком.

Гедлі, балакуча дівчина в куртці з емблемою шкільної спортивної команди, яка сиділа біля мене на уроці американської історії, зморщила ніс, коли я запитав у неї, що вона думає про дорослу дівчину, яку обрав для себе Борис.

— Ти про оту? — спитала вона. — Абсолютна хвойда. — Старша сестра Гедлі, Джен, навчалася в одному класі з Кілою, чи Кейлою, чи як там її звали. — А її мати, я чула, вулична повія. Твій друг має стерегтися, щоб не підхопити від неї якусь заразу.

— Оце так! — сказав я, здивований її енергійною реакцією, хоч, можливо, мені й не варт було дивуватися.

Гедлі, дочка військовослужбовця, брала участь у змаганнях із плавання й співала в шкільному хорі. Вона мала нормальну родину з трьома братами і сестрами, собаку породи веймаранер на ім’я Ґретхен, яку притягла з Німеччини, і батька, який гримав на неї, коли вона приходила додому після комендантської години.

— Я не жартую, — сказала Гедлі. — Вона готова крутити любов із хлопцями інших дівчат, вона крутитиме її і з самими дівчатами, з ким завгодно. Я також думаю, вона курить травичку.

— О, — сказав я.

Жодна з цих причин, як на мене, не давала нам підстав не любити Кілі, тим більше що Борис і я вельми щиро прихилилися до куріння травички протягом останніх місяців. Але що мене стривожило — і то дуже, — це те, як Котку (я далі називатиму її тим ім’ям, яким нагородив її Борис, позаяк я був неспроможний запам’ятати її справжнє ім’я) буквально за один день підкорила собі Бориса.

Спочатку він був зайнятий увечері в п’ятницю. Потім — весь вікенд, і не лише увечері, а й протягом обох днів. Незабаром у його розмовах Котку була тут і Котку була там, і ми з Поппером обідали та дивилися телевізор лише вдвох.

— Правда ж, вона надзвичайна? — запитав у мене Борис після того, як уперше привів її в мій дім, — то був дуже невдалий вечір, бо спочатку ми всі троє накурилися так, що не могли поворухнутись, а потім вони двоє качалися внизу на канапі, а я сидів на підлозі спиною до них і намагався зосередитися на кінофільмі, який дивився вже вдруге, — «Поза межами можливого».