Донна Тартт - Щиголь

— Ти що про неї думаєш?

— Ну, знаєш… — Що він хоче від мене почути? — Ти їй подобаєшся. Безперечно.

Він нетерпляче засовався. Ми сиділи біля басейну, хоч і не купалися, бо було надто вітряно й холодно.

— Ні, я не про те! Що ти про неї думаєш? Скажи мені правду, Поттере, — попросив він, коли я завагався.

— Не знаю, — сказав я з сумнівом у голосі, а тоді — бо він усе ще сидів і дивився на мене: — Сказати тобі чесно? Я не знаю, Борисе. Вона якась відчайдушна.

— Ти думаєш? Це погано?

Тон його голосу був зацікавленим — не сердитим, не саркастичним.

— Ну, — сказав я, захоплений зненацька. — Може, й ні.

Борис — із почервонілими від горілки щоками — притулив руку до серця.

— Я кохаю її, Поттере. Щиро кохаю. Вона — найсправжніше, що було в моєму житті.

Я був такий збентежений, що мусив відвернути погляд.

— Маленька, худа відьма! — Він щасливо зітхнув. — У моїх обіймах вона така кощава й легка! Як повітря.

Борис, у таємничий спосіб, здавалося, обожнював Котку саме за ті якості, які мене в ній відштовхували: за її тіло, схоже на тіло приблудної кицьки, за сухорляву вимогливу дорослість.

— І така вона відважна й мудра, має таке велике серце! Усе, чого я хочу від неї, — це доглядати її й охороняти від отого Майка. Ти мене розумієш?

Я спокійно налив собі ще одну порцію горілки, хоч не дуже мені її й хотілося. Історія з Котку здавалася мені вдвічі заплутанішою, бо — як сам Борис мені повідомив із явною нотою гордості — у Котку вже був бойфренд: двадцятишестирічний хлопець на ім’я Майк Макнатт, який мав мотоцикл і працював у компанії з очищення басейнів.

— Чудово, — сказав я, коли Борис повідомив раніше про цю новину. — Ми запросимо його сюди, щоб він допоміг нам привести до ладу наш басейн.

Я вже був по горло ситий доглядом за басейном (а цей обов’язок фактично переклали на мене), бо Ксандра ніколи не купувала досить хімікатів, потрібних для цієї роботи, або купувала не ті, що треба.

Борис потер очі долонями.

— Я кажу про це серйозно, Поттере. Думаю, вона його боїться. Вона хоче порвати з ним, але страх її стримує. Вона намагається вмовити його завербуватися в солдати.

— Ти ліпше побережися, щоб той хлопець не відлупцював тебе.

— Мене! — пирхнув він. — Я турбуюся за неї! Вона така крихітна! Вісімдесят один фунт!

— Еге ж, еге ж.

Котку заявляла, що вона перебуває на межі анорексії, й завжди могла настрахати Бориса, сказавши йому, що цілий день нічого не їла.

Борис стукнув мене по голові.

— Ти надто часто сидиш тут сам-один, — сказав він, сідаючи поруч зі мною та опустивши ноги в басейн. — Приходь до Котку сьогодні ввечері. Приведи кого-небудь.

— Кого, наприклад?

Борис стенув плечима.

— Що ти скажеш, наприклад, про маленьку білявку з хлоп’ячою стрижкою з твого класу історії? Плавчиху?

— Гедлі? — Я похитав головою. — Вона не піде.

— Облиш! Вона піде! Бо вона дівчина гаряча! Вона неодмінно піде!

— Повір мені, це погана ідея.

— Я сам попрошу її за тебе! Послухай мене. Вона ставиться до тебе по-дружньому й любить побазікати. Зателефонуймо їй?

— Ні! Зупинись — це не той варіант, — сказав я, схопивши його за рукав, коли він підвівся.

— Боїшся?

— Борисе! — Він пішов до телефону. — Не роби цього. Я серйозно. Вона не піде.

— І чому ж?

Насмішка в його голосі роздратувала мене.

— Сказати тобі чесно? Тому що, — я вже почав був казати «Тому що Котку хвойда…», адже це була очевидна правда, але натомість сказав: — Зрозумій, Гедлі в почесних списках, вона відмінниця й усе таке. Вона не захоче тусуватися з Котку.

— Що? — вигукнув Борис, обертаючись, розлючений. — Що тобі сказала ця лярва?

— Нічого. Лише…

— Ні, вона тобі щось сказала! — Він повернувся тепер до басейну. — Ти ліпше мені скажи.

— Заспокойся. Нічого не було. Охолонь, Борисе, — порадив я йому, побачивши, як він розлютився. — Котку набагато старша. Вони навчаються в різних класах.

— Кирпата сучка. Що їй Котку зробила?

— Охолонь.

Мій погляд упав на пляшку горілки, яку промінь сонця пронизав, наче світловий меч. Він уже випив багато, й останнє, чого я тепер хотів би, була бійка. Але я також був надто п’яний, щоб вигадати якийсь легкий спосіб відвернути його від цієї теми.

Борис подобався чималій кількості інших, кращих дівчат нашого віку — насамперед Саффі Касперсен, яка була данкою, розмовляла англійською мовою з очевидним британським акцентом, грала невеличку роль у «Цирку дю Солей» і за всіма очевидними стандартами була найгарнішою дівчиною серед учениць нашого року. Саффі була з нами в групі інтенсивного вивчення англійської мови, де могла розповісти дещо цікаве про роман «Серце — самотній мисливець» [83] Роман американської авторки Карсон Маккалерс, опублікований у 1940 році. Письменниці було тоді двадцять три роки. ), і, хоч вона мала репутацію дівчини стриманої, Борис їй подобався. Кожен міг це бачити. Вона сміялася, коли він жартував, бентежилася, навчаючись із ним в одній групі, і я бачив, із яким ентузіазмом вона розмовляла з ним у коридорі, — Борис відповідав їй із не меншим ентузіазмом, жестикулюючи на російський лад. Але — я не міг зрозуміти чому — вона зовсім його не приваблювала.