Донна Тартт - Щиголь

— Але чому? — питав я його. — Вона ж найгарніша в нашому класі.

Я завжди думав, що данці великі й біляві, але Саффі була маленькою й чорнявою і мала щось казкове у своїй зовнішності, підкреслюване блискучим макіяжем, який я бачив на її професійних фото.

— Вона вродлива, справді. Але не гаряча.

— Борисе, вона аж димить палкими почуттями. Чи ти здурів?

— Вона працює надто багато, — сказав Борис, сідаючи з розгону біля мене з пивом в одній руці й потягшись по мою сигарету другою. — Надто прямолінійна. Весь час навчається, або репетирує, або щось подібне. Натомість Котку, — він видихнув хмару диму й повернув сигарету мені, — вона така, як ми.

Я промовчав. Коли це я встиг перейти з верстви людей мислячих до верстви тупорилих істот типу Котку?

Борис штовхнув мене ліктем.

— Я гадаю, тобі самому подобається Саффі.

— Ні, навряд.

— А таки подобається. Запроси її на побачення.

— Можливо, — сказав я, хоч і знав, що в мене не стане духу. У моїй колишній школі, де іноземці й студенти по обміну намагалися чемно триматися осторонь, така дівчина, як Саффі, могла бути більш доступною, але у Веґасі вона була надто популярною, надто оточеною людьми — крім того, існувала набагато складніша проблема: що я запропоную їй робити. У Нью-Йорку це було б досить просто; я міг би запросити її на ковзанку, повести в кіно або в планетарій. Але я навряд чи міг запропонувати Саффі Касперсен понюхати клей або випити на дитячому майданчику пива з пляшок у паперових пакетах, тобто зайнятися чимось таким, чим зазвичай займалися ми з Борисом.

Я ще бачився з ним, але вже не так часто. Усе більше й більше ночей він проводив із Котку та її матір’ю в апартаментах «Дабл Р» — такому собі тимчасовому готелі, колишньому мотелі з 1950-х років на шосе між аеропортом і Стрипом, де чоловіки, схожі на нелегальних іммігрантів, стояли на подвір’ї біля порожнього плавального басейну й торгували деталями мотоциклів («Подвійне Р? — казала Гедлі. — Ти, мабуть, знаєш, що це означає? Розруха і ригалівка».) Котку, на моє щастя, не супроводжувала Бориса в мій дім надто часто, але навіть коли її не було, він не переставав розмовляти про неї. Котку, мовляв, має чудові здібності до музики й записала йому CD з букетом крутезних хіп-хоп-композицій, які я неодмінно повинен послухати. Котку любить піцу лише з зеленим перцем та оливками. Котку дуже-дуже хоче придбати електронний синтезатор, а також сіамське кошеня, а можливо, тхора, але в «Дабл Р» тримати домашніх тварин не дозволяють.

— Я тобі серйозно рекомендую проводити з нею якомога більше часу, Поттере, — сказав Борис, штовхнувши мене плечем. — Вона сподобається тобі.

— Ет, облиш, — сказав я, подумавши про те, як по-дурному вона поводиться зі мною — нахабно сміючись у недоречний час, завжди наказуючи мені принести їй пиво з холодильника.

— Ні! Вона тебе любить. Тобто дивиться на тебе як на свого маленького брата. Вона так сказала.

— Вона ніколи не сказала мені жодного слова.

— Бо ти ніколи з нею не розмовляєш.

— А ти з нею трахаєшся, так?

Борис нетерпляче форкнув — знак того, що розмова відбувається не так, як він хоче.

— Збоченець, — сказав він, відкидаючи волосся з очей, а потім: — Чого ти хочеш? Ти хочеш, щоб я накреслив тобі картину?

— Намалював мені картину.

— Чого-чого?

— Фразу треба будувати так: «Ти хочеш, щоб я намалював тобі картину?»

Борис закотив очі. Махаючи руками, він знову почав розводитися про те, яка Котку розумна, яка дивовижно прониклива, яка вона мудра, яке життя їй довелося прожити і як несправедливо з мого боку судити її й дивитися на неї згори вниз, не завдавши собі клопоту познайомитись. А я сидів, наполовину слухаючи його базікання, а наполовину дивлячись старий кінофільм-нуар по телевізору («Грішний янгол» із Деною Ендрюсом), я не міг позбутися думки про те, що з Котку він познайомився на суспільствознавстві у виправному класі, де навчаються учні, яким бракує розуму (навіть у нашій надзвичайно невимогливій школі), щоб засвоїти урок без сторонньої допомоги. Борис, який не мав проблем із математикою, а мови вивчав із більшим успіхом, аніж будь-хто, хто досі мені зустрічався, мусив ходити на суспільствознавство для відсталих учнів, тому що був іноземець. Цю шкільну вимогу він глибоко зневажав («Навіщо це мені? Може, коли-небудь мене допустять голосувати за кандидатів у Конгрес?»). Але Котку, якій було вісімнадцять років (!), яка народилася й виросла в окрузі Кларк (!), американська громадянка, наче з серіалу «Копи» (!), не мала такого виправдання.