Донна Тартт - Щиголь

1622–1654. Син шкільного вчителя. З точністю йому можна приписати близько десятка картин. За словами ван Блейсвейка, історика міста Дельфта, Фабриціус був у своїй студії, де малював паламаря Дельфтської церкви Оуде Керк, коли о пів на одинадцяту ранку вибухнув пороховий склад. Тіло художника Фабриціуса дістали з-під руїн його студії сусіди-бюргери, «з великим смутком», як розповідається в книжках, і «з чималими зусиллями». Що мене вразило в цих коротких розповідях із бібліотечної книги, то це елемент збігу: випадкові нещастя, моє і його, збігалися в якомусь невидимому пункті, пункті великого вибуху, як казав мій батько не з якимсь сарказмом або зневагою, а з шанобливим визнанням могутності фортуни, яка правила його власним життям. Ви могли шукати зв’язок між цими подіями протягом років і ніколи його не знайти, усе це стосувалося злиття речей, розпаду речей, викривлення часу, мама опинилася поблизу музею, коли час здригнувся, а світло затремтіло — на краю сліпучої яскравості застигла невизначеність. Випадковість, яка могла або не могла все змінити.

Нагорі вода з-під крана у ванній була така хлорована, що пити її було не можна. Ночами сухий вітер гнав по вулиці сміття та порожні бляшанки з-під пива. Сирість і волога, пояснював мені Гобі, завдають найбільшої шкоди антикварним речам. На високому годинникові, який він ремонтував, коли ми з ним розлучилися, він показав мені, як згнило дерево на дні від сирості («хтось мив кам’яну підлогу, поливаючи її з відра, ти бачиш, яке м’яке це дерево, як воно легко зношується?»).

Викривлення часу: це спосіб бачити речі двічі або навіть більше ніж двічі. Як ритуали мого тата, його системи вгадування, усі його пророцтва й чари ґрунтувалися на широкому полі знання невидимих конструкцій, так і вибух у Дельфті був частиною комплексу подій, яка зрикошетила в сучасність. І від можливих численних наслідків голова йшла обертом.

— Гроші — не головне, — сказав мій батько. — Вони передають енергію речей, ти це знаєш? Треба хапати свій шанс і не відпускати його.

Щиголь пильно дивився на мене незмінним поглядом блискучих очей. Дощечка, на якій намальовано картину, була «невеликою, лише трохи більшою за аркуш паперу формату А4», — повідомляла одна з моїх книг із мистецтва, хоч усі ці дати й розміри, інформація, подана в мертвій книзі, не мали аніякої ваги, як статистика, згідно з якою «Packers» піднялися на дві сходинки в четвертій чверті гри, коли дрібний крижаний сніг почав падати на поле. Картина з її чарами, її живим характером була схожа на ту дивну хвилину, коли почав падати сніг, зеленаві вогники та сніжинки закрутилися перед камерами, коли вже було байдуже до гри, до того, хто виграє і хто програє, тільки хотілось увібрати в себе цей безмовний, не захищений од вітру момент. Я дивився на картину й відчував те саме злиття в одній точці: миготливу, пронизану сонцем мить, яка існує тепер й існувала вічно. І лише зрідка помічав ланцюг у щигля на ніжці й думав про те, яким жорстоким було життя до цього маленького створіння — воно могло злетіти вгору лише на мить і відразу мусило приземлитися на те саме безнадійне місце.

Що було добре: я не міг не радіти з того, яким приємним чоловіком став мій батько. Він водив мене обідати — смачні обіди в ресторанах на столах, накритих білою скатертиною, лише ми двоє — принаймні раз на тиждень. Іноді він запрошував і Бориса, Борис завжди приймав запрошення — спокуса смачного обіду була достатньо сильною, щоб перемагати гравітаційну силу Котку, — але, хоч як дивно, я тішився таким обідом більше, якщо на ньому були присутні лише ми двоє, батько і я.

— Знаєш, — сказав він за одним із цих обідів, коли ми затрималися за десертом, розмовляючи про школу, про все на світі (цей новий, небайдужий батько! звідки він з’явився в мене?), — знаєш, мені справді було приємно заново познайомитися з тобою, після того як ти оселився тут, Тео.

— Ага, м-м, мені також, — сказав я збентежено, але цілком щиро.

— Я хочу сказати, — батько розчесав п’ятірнею волосся, — дякую тобі, що ти дав мені другий шанс, хлопче. Бо я припустився величезної помилки. Я ніколи не повинен був дозволити собі, щоб стосунки з твоєю матір’ю перешкодили моїм стосункам із тобою. Ні, ні, — сказав він, підіймаючи руку, — я ні в чому не звинувачую твою маму, це все в минулому. Але вона так сильно тебе любила, що я почувався третім зайвим. Можна сказати, чужим у власному домі. Ви двоє були такими близькими, — він сумно засміявся, — що там не лишалося місця для трьох.