Донна Тартт - Щиголь

— Так, так, — сказав він. — Славний хлоп’як. Атож, я про тебе! — Його засмаглі щоки були зморщені, схожі на печене яблуко, посмуговане тонкими лініями. — Я маю вдома троє власних. Міні-піні.

— Кого, кого?

Він випростався; коли він усміхнувся мені, то відкрив рівні, сліпучі, білі зуби.

— Мініатюрних пінчерів, — сказав він. — Нервові малі мерзотники, я за поріг, а вони уже весь дім пережували, але я їх люблю. Як тебе звуть, хлопче?

— Теодор Декер, — сказав я, дивуючись, хто це такий.

Він знов усміхнувся. Його очі за напівтемними окулярами були маленькі й іскристі.

— Привіт! Ще один житель Нью-Йорка! Я це чую з твого голосу, я не помилився?

— Ні.

— Хлопець із Мангеттену, я здогадався правильно?

— Правильно, — сказав я, дивуючись, що такого в моєму голосі він почув. Досі ніхто не вгадував, що я з Мангеттену, лише почувши мій голос.

— Ну а я з Канарсі. Там народився, там і виріс. Завжди приємно зустріти хлопця з далекого Сходу. Мене звати Нааман Сільвер.

Він подав мені руку.

— Радий познайомитися з вами, містере Сільвер.

— Містер! — Він приязно засміявся. — Люблю чемних дітей. Більше таких, як ти, не виробляють. Ти єврей, Теодоре?

— Ні, сер, — відповів я й відразу пожалкував, що не сказав «так».

— Розумієш, усі, хто з Нью-Йорка, в моєму уявленні — почесні євреї. Так я на це дивлюся. Ти коли-небудь бував у Канарсі?

— Ні, сер.

— Колись це була фантастична громада, хоча тепер… — Він стенув плечима. — Моя родина жила там протягом чотирьох поколінь. Мій дідусь Саул мав один із перших кошерних ресторанів в Америці, розумієш? Ресторан був великий і славетний. Та він закрився, коли я ще був малою дитиною. І тоді моя мати переїхала до Джерсі, після того як помер мій батько, щоб ми могли жити ближче до мого дядька Гаррі та його родини. — Він поклав руку собі на стегно й подивився на мене. — Твій батько вдома, Тео?

— Ні.

— Ні? — Він подивився повз мене в дім. — Дуже шкода. А знаєш, коли він повернеться?

— Ні, сер, — відповів я.

— Сер. Мені це подобається. Ти хороший хлопець. Повір, ти схожий на мене, коли я був у твоєму віці. Тільки-но закінчив єшиву [97] Єврейська школа, у якій, крім загальних предметів, викладається юдаїзм. . — Він підняв обидві руки, на засмаглих і волохатих зап’ястках блищали золоті браслети. — А руки я тоді мав молочно-білі, як у тебе.

— Ум… — Я все ще незграбно стовбичив у дверях. — Чи не хочете ви зайти? — Я не був певен, що мені дозволено запрошувати в дім незнайомців, але почувався самотнім і знудженим. — Ви можете почекати його, якщо хочете. Але я не знаю, коли він повернеться додому.

Він знов усміхнувся.

— Ні, дякую. Я повинен зробити ще чимало візитів. Але я хочу бути з тобою відвертим, бо ти дуже милий хлопець. У мене на твого батька п’ять очок. Ти знаєш, що це означає?

— Ні, не знаю.

— От і гаразд. Тобі не треба це знати, і я сподіваюся, ти ніколи й не знатимеш. Але дозволь мені сказати, що таку політику бізнесу я не схвалюю. — Він по-дружньому поклав руку мені на плече. — Вір мені чи не вір, Теодоре, а я люблю облаштовувати справи по-людськи. Мені не до вподоби приходити до чоловіка в дім і розмовляти з його малим сином, як я тепер розмовляю з тобою. Це неправильно. За нормальних обставин я поїхав би на службу до твого батька й ми обговорили б наші справи там. Але він належить до людей, яких знайти нелегко, та, мабуть, ти й сам про це знаєш.

Я чув, як у домі дзвенить телефон. Я був певен, що то Борис.

— Тобі краще піти й підняти слухавку, — приязно порадив мені містер Сільвер.

— Та ні, не обов’язково.

— Піди. Це може бути нагальна справа. Я тебе почекаю тут.

Дедалі більше стривожений, я пішов і підняв слухавку. Як я й здогадався, то був Борис.

— Хто це був? — запитав він. — Сподіваюся, не Котку?

— Ні. Послухай-но…

— Я думаю, вона пішла додому з тим Тайлером Оловска. У мене таке дивне передчуття. Хоч, може, вона й пішла не додому разом із ним. Але вони вийшли зі школи вдвох — вона розмовляла з ним на паркінгу. Розумієш, вона навчалася свій останній рік у тому самому класі, що й він, техніка обробки дерева чи щось таке…

— Борисе, пробач, але я справді не можу розмовляти з тобою тепер, я передзвоню тобі, гаразд?

— Я повірю тобі на слово, що то був не твій батько на протилежному кінці телефону, — сказав містер Сільвер, коли я повернувся до дверей. Я подивився повз нього на білий кадиллак, припаркований біля хідника. В автомобілі було двоє людей — водій і ще один чоловік на передньому сидінні. — То був не твій батько, я не помиляюся?