Донна Тартт - Щиголь

Картина в наволочці була ще обгорнута кількома шарами паперу, склеєного клейкою стрічкою, — хорошого паперу, який я поцупив у мистецькому класі в школі і який був іще прокладений кількома чистими полотняними кухонними рушниками, щоб захистити поверхню картини від кислот на папері (яких там не було). Але я діставав картину надто часто, щоб подивитися на неї, — розліплював верхні краї обгортки, аби вийняти її з неї, й папір порвався, а клейка стрічка перестала бути клейкою. Полежавши кілька хвилин у ліжку й дивлячись у стелю, я підвівся на ноги, дістав величезний моток пакувальної клейкої стрічки, що лишився після нашого переїзду, й відліпив подушку з картиною від передньої стінки ліжка.

Було надто спокусливо тримати картину в руках і не подивитися на неї. Я швиденько витяг її з обгорток, і її сяйво відразу огорнуло мене — щось майже музичне, внутрішня насолода, непоясненна за глибокою гармонією правильності, що хвилює кров. Так серцебиття сповільнюється і стає впевненим, коли перебуваєш поруч із кимось, хто тебе любить і оберігає. Вона випромінювала силу й сяйво, щось подібне до ранкового світла в моїй колишній спальні в Нью-Йорку, яке було тихим, але бадьорило, яке робило все виразнішим, приємнішим і ніжнішим, ніж насправді, бо воно було частиною минулого, якого вже не повернеш: теплого світіння шпалер, старого напівзатіненого глобуса від «Ренд МакНеллі».

Маленька пташка, жовта пташка. Струсивши з себе заціпеніння, я засунув картину назад в обгорнуте папером полотно й знову обгорнув її двома або трьома (чотирма? п’ятьма?) сторінками старих спортивних газет мого батька, потім — імпульсивно, з рішучістю — знову й знову став обмотувати її клейкою стрічкою, аж доки не стало видно жодної літери й уся стрічка, яка була у велетенському мотку, скінчилася. Тепер ніхто не зміг би легко розмотати цей згорток. Навіть за допомогою ножа, і то доброго ножа, а не лише ножиць, знадобилося б чимало часу, щоб проникнути всередину обгортки. Нарешті, коли я закінчив і згорток став схожим на науково-фантастичний кокон, я запхав муміфіковану картину в наволочці до своєї шкільної сумки й поклав її під ковдру біля своїх ніг. Роздратовано загарчавши, Поппер посунувся, щоб звільнити місце. Хоч пес був дуже малий і кумедний на вигляд, він умів люто загавкати, оберігаючи свою територію коло мене; і я знав, що якби хтось увійшов до моєї кімнати, коли я сплю, — навіть Ксандра або мій батько, яких він не дуже любив, — він би підхопився на ноги й здійняв тривогу.

Але намагання себе підбадьорити знову перетворилися на думки про незнайомців та спроби проникнути в наш дім. Кондиціонер гнав таке холодне повітря, що я весь тремтів; а коли заплющив очі, то відчув, що вилетів зі свого тіла — полетівши вгору, наче наповнена гарячим повітрям куля, — і прийшов до тями, лише коли розплющив очі. Тож я намагався тримати їх заплющеними й спробував пригадати все, що міг, із вірша Гарта Крейна, проте пригадав не так багато, лиш окремі слова, такі як чайки, рух, гуркіт і світанок, що передавали відчуття певних дистанцій вірша, його перепади від високого до низького; а коли я відключився, мене опанувала пам’ять про вузенький, вітряний, просякнутий автомобільними вихлопами парк біля нашого колишнього помешкання на Іст-Рівер, про автомобільний гуркіт, що лунав десь нагорі, тоді як річка хлюпотіла своєю плутаною течією й іноді, здавалося, текла у двох протилежних напрямках.

Я мало спав тієї ночі і був геть виснажений, коли прийшов до школи й поклав картину у свою шафку, тож навіть не помітив, що Котку (яка крутилася біля Бориса, наче нічого й не сталося) має розбиту губу. І лише коли я почув, як один зі старших хлопців Едді Різо запитав у неї: «З вантажівкою поцілувалась?», я побачив, що хтось добряче зацідив їй у пику. Вона здавалася трохи знервованою й розповідала людям, що вдарилася губою об дверцята автомобіля, проте явно була збентежена, і її розповідь (мені принаймні) не здавалася правдивою.

— Твоя робота? — спитав я Бориса, коли побачив його віч-на-віч (ну, відносно віч-на-віч) на уроці англійської мови.

Борис стенув плечима.

— Я ненавмисне.

— Що означає «ненавмисне»?

Борис відповів мені з виразом подиву:

— Вона мене спровокувала.

— Вона тебе спровокувала, — повторив я.

— Якщо ти ревнуєш мене до неї, то…

— Пішов ти в жопу, — сказав я. — Мені до сраки і ти, і твоя Котку — я маю свою причину непокоїтися. Ти можеш бити її, скільки тобі захочеться, мені один хер.