Марина Соколян - Ковдра сновиди

Я обійшла фортецю навколо. То було величне і страхітне видиво. Таке враження, ніби незнані войовники були гігантами, здатними розтрощити будову одним ударом правиці. А захисники? Чи лишився хто живий?

Ось тут на мене чекала несподіванка. То був чоловік, який притулився спиною до залишків стіни і, здавалося, спокійнісінько розглядав нічні краєвиди… Ні, він усе ж таки був живий, от тільки навряд чи йому було аж так добре: його подерте вбрання було заюшене чимось, що у світлі повного місяця грало розплавленим сріблом, на лиці лежала печать темного болючого заціпеніння. Я ризикнула підійти ближче.

Почувши мої кроки, він обернувся, змірявши мене гострим поглядом чорних, обрамлених довгими віями очей. Він міг би бути цілком гарним, якби не свавільний вигин губ і хижа гачкуватість носа. І якби не його люб'язне вітання:

— А, явилась! Якого ще лиха тобі треба?

Він обернувся, мабуть, надто різко шарпнувши собі ушкоджене плече — про це свідчила швидка гримаса гнівливої муки, що промайнула на його обличчі.

— Це ви до мене, добродію? — здивувалась я. — Чи ви мене, бува, ні з ким не плутаєте?

Він знуджено зітхнув.

— То що тобі?

— Мені? Мені — нічого. Думала, може, вам потрібна допомога?

Тут він невідь-чого пирхнув, а по тому і взагалі нечемно зареготав:

— Допомога! І це — після того, як ви перетворили мій світ на руїну… Ха! — незнайомець стенув плечима. — Ну, гаразд. У твоїй сумці мусить бути шкалик із настоянкою чорнокореня й чиста шмата.

Якщо він думав мене здивувати, то — дзуськи. Надто часто на моєму шляху траплялися добре поінформовані стрічні… Але — що ми наробили? І до чого тут я?

— Про що, власне, мова? — поцікавилась я, витягаючи ще матір'ю спаковані засоби першої допомоги. — Я хотіла б знати, у чому мене звинувачують… і хто позивач!

Він кивнув, кинувши на мене лукавий погляд, а потім взявся доглядати негарно розсічене передпліччя. Я трохи поспостерігала за його незграбними потугами і, не витримавши, відібрала ліки й перев'язала йому руку самотужки. Бодай чогось корисного навчила мене мати-чарівниця…

— І звідки ж це в тобі стільки милосердя? — уїдливо запитав поранений: — Вдома, здається, такого за тобою не водилося… Стражденних не розраджувала, злидням не подавала. З дому втекла, незважаючи на материні сльози. Хіба ні?

Як не дивно, я навіть не обурилася. Що з нього, хирого, взяти…

— До чого це?

— А тепер, — продовжував він, — тепер, значить, бачимо втішний сон, видіння власної шляхетності, жертовного самозречення? Рятуємо одних, допомагаємо іншим, рани ось перев'язуємо третім?

— Е-е-е… сон?

— А ти що думала, все це насправді?

Я роззирнулася, затамувавши подих. Що значить — не насправді?

— Розтлумачити? — тим часом глузливо запропонував незнайомець. — Ну, слухай. Твоя мати була чарівницею. А ти, вибачай вже, ніким. Ти й мусила лишитися ніким, вийшовши заміж за свого коханого Кея… Ти боялася цього, ти прагнула незвичайної долі, далеких мандрів і великих звершень. Ти хотіла змінити світ — твоїй би матері такі амбіції! Подумати лишень: маги, пророки, царі — ніхто з них, нещасних, не зміг без тебе обійтися… Отже, бачимо сон, та такий гарний, що й прокидатися нехіть!

— Дурниця, — прошепотіла я невпевнено. — Не може бути! Думаєте, мені так хочеться померти?

— Померти? — заусміхався він. — Тобі не хочеться згинути беззмістовно. Але померти, приносячи себе в жертву, — це зовсім інше. Ти не можеш пробачити матері не її угоду, ні, а ту жертву, котру принесла вона, і котру ти ніколи не зможеш ні повернути, ні перевершити!

Якусь хвильку я розгублено мовчала, відчуваючи, як вистигає на щоках соромлива гарячка… Ну, дещо він таки вгадав. Особливо… особливо про «боялася». Лише те й робила, вважай, весь цей час. Та тільки це ніяк не могло бути сном! Чи могло?

— Ти, отже, теж — мій сон?

— Я — той, хто допоможе тобі прокинутись, Еллано, — він підвівся, кривлячись від болю. — Ходімо.

І тоді я нарешті збагнула. Це дійсно був сон, тільки от мій знайомий був найпершим із лукавців!

— Маалех! Я не хочу прокидатись!

Він здивовано зиркнув на мене. Потім усміхнувся — цього разу щиро, без краплі сарказму.

— Здуріла, — виснував він. — Але це не зле. Адже Єрухалом — це найкращий у світі притулок для божевільних. Я покажу тобі дорогу.

Барт Антолій мав свій особливий ритуал прощання з Месабром. Так само, як і прощання з жінкою, цей ритуал слід було виконати вночі, коли всяке будення відходить (бо скажіть, яке будення, коли вже споночіло?), ніхто не заважає, і головне — не видно облич, відтінків і подробиць.