Марина Соколян - Ковдра сновиди

Повторювані сни завжди мали особливий статус, викликаючи збентеження своєю таємничою настирливістю. Такі сни могли трактуватись як потенційно пророчі або ж, у будь-якому випадку, такі, що несуть певне повідомлення від позареальних сил. Ці повідомлення слід було витлумачити й відреагувати належним чином, і тоді повторювані сни припинялись. Отож, повторювані сни подарували нам ідею спілкування з позареальністю, нехай навіть, у більшості своїй, одностороннього.

Лихі сни, або кошмари — особливо яскрава категорія снів, яка, напевне, нікого не лишає байдужим. Кошмар — царина ірреального страху, перед яким ми дитинно безборонні. Власне, інші сни містять такі ж ірреальні компоненти, але кошмар надає ірреальності вищого статусу. Людина беззахисна перед кошмаром так само, як вона беззахисна перед абсолютом — богом чи смертю. Страх найближче підводить людину до бога, саме тому більшість релігій зовсім не гребувала цим потужним спільником.

У кожному разі, сон дозволяє вийти за межі реальності, вийти — і, у більшості випадків, повернутися. Втім, ми не мусимо забувати про те, що наші предки визнавали дуже незначну відмінність між сном і смертю. Мертві, вважали вони, це ті, хто не зміг прокинутись. Отож, аби мати змогу спокійно відпочити, наші попередники мусили винайти специфічну захисну систему, яка дозволяла би безпечно мандрувати сном. Уособленням цього захисту став провідник — Маалех-сновідник, котрий охороняв сновидця, не дозволяючи йому заблукати в позареальності. Його ім'я належить до мови пустельного народу-ви-гнанця й означає «підняття», «шлях угору». Очевидно, функцією Маалеха було вивести сновидця з безодні сну, з тієї самої безодні, котру наші предки називали хаосом, а ми — несвідомим.

Цікаво, що за іншими свідченнями Маалех охороняв світ снів, як сторожа охороняє скарбницю. Казали, що лише той, хто розгадає його хитрощі, зможе почерпнути з цієї скарбниці, здобувши осяяння чи пророцтво. Маалех, отже, залишається для нас двозначним персонажем — спільником примхливим і лукавим.

— Піти з пустелі? — здивувався Шаддад. — Ми не можемо. А навіть якби й могли…

Він озирнувся, примружившись — не від сонця, ні, цього пустельний народ уже давно не потребував — він начебто намагався пригорнути поглядом сизі гори й аж порепаний від спеки виднокрай. Пригорнути й ніколи не відпускати…

Шаддад був, як би це точніше… найстарший серед маджнун; вони називали його царем, але мені якось у голові не вкладалося, що можна царювати над сімома душами, не рахуючи верблюдів. Цар маджнун, маленький мов щиглик і суворий мов шуліка, таки дійсно був старий — з пишною сивою чуприною та ясною павутинкою зморщок на засмаглій шкірі. Тож я мала підстави здивуватися, дізнавшись, що малий Ебмі, у чиєму товаристві я тікала з каравану, — його син. Порятувавши малого від купецького поглуму, я, здається, сподобилась царевої дещо поблажливої вдячності… Принаймні, мені обіцяли показати шлях до Єрухалома, але чомусь, лише наступної ночі.

Отож, я мала цілий день і вечір для задоволення тої хижої звірини, котру кличуть «допитливість». Адже я ще ніколи раніше не бачила напівджинів — саме ними, здається, і були ці сіромахи маджнун… Спершу я вжахнулась, уявивши такий союз, але царева дружина, сміхотлива бабця на ймення Мейя, регочучи з моєї фантазії, розказала, як воно було насправді. Як і інші кочівники, вони блукали пустелею, тільки от шукали маджнун не лише джерела води, але й джерела підземного вогню, котрим тамують спрагу джини. Так вони отримували особливі вміння, властиві духам, і були часи, коли плем'я «одержимих джинами» — саме це означає наймення їхнього роду — панувало над усією пустелею.

Ті часи, схоже, давно вже минули. Підземний вогонь якось воднораз вичерпався, джини відцуралися своїх послідовників, але манджнун, безвладні та упосліджені, все ж продовжували свої мандри безлюддям…

— Ми не можемо піти з пустелі, — сказав Шаддад. — Десь тут — наша втрачена домівка… Ми шукатимемо її, доки стане води в землі Руб аль Кхалі.

Цар підвівся з курної долівки і, підібгавши засмальцьованого халата, рвучко рушив наглянути, як-то його підданці вичісують обскубаних верблюдів. Цариця відпровадила його тужливим поглядом, та потім із посмішкою повернулася до мене:

— На відміну від нас, Шаддад бачив Ірам. Тоді ми ще не звалися «одержимими», тоді нас кликали «ніфілім», гіганти…

Я зиркнула на царя, котрий ледь діставав до пупа кульгавому верблюдові. Отже, гіганти. Стара знов щиросердо розсміялася, закотивши куривні очі, на денці яких танцювали сині жаринки. Еге, побачиш таке вночі, та ще й зненацька… Втім, я вже потихеньку почала звикати.