Марина Соколян - Ковдра сновиди

Слід було вибратися на дах, звідки видно безладне нагромадження гострих стріх і, звичайно ж, море — непроникне провалля, оздоблене шалапутними блискітками; із собою треба прихопити пляшку охолодженого вина й тямущого супутника, з яким було б гарно перемовитись про минуще й помовчати про вічне. Або навпаки.

Натан Вара, на чию долю цього разу випала ритуальна експедиція на дах, був у повному захваті. Він розстелив на теплому металі покрівлі свого стражденного полотняного піджака, вмостився як міг і з хазяйським гонором озирнув околиці.

— Місто-над-морем, — мрійливо промовив він, — А чи знаєте ви, що воно космогонічно рівнозначне всесвітові, який постає з первісного хаосу?

Барт єхидно вищирився, позираючи на приятеля, у чиїх окулярах множилась ясна повня. Ану, як він — перевертень, і зараз завиє на місяць? Художник тихенько пирхнув:

— Знаєте, як на мене, місто-над-морем рівнозначне прибуткам з туризму… Але не зважайте, десь глибоко в душі я теж романтик. Вина?

— А! Чайчине молоко! Є, куди налити?

Барт дістав тимчасово поцуплені з бару келихи. Він таки дійсно був романтик і нахильцем міг дудлити лише горілку. Вино ж вимагало ритуалу і, як наслідок, дрібних правопорушень.

— То що, за вашу творчу кар'єру, яка кличе вас до Сварни? — запропонував Натан.

— До Сварни мене кличе мій агент, — зітхнув художник, — ница паскуда й пес негодований. Жіночої статі.

Барт замислився. Чого це їм так припекло, справді? Адже знають, що в такий час він, як правило, сидить у Месабрі, поновлюючи свою розхитану митецьку цнотливість… А його агентиня, та, котра пес жіночої статі, їй чого? Особливо після тої незабутньої сварки, внаслідок якої Барт іще довго відтирав простирадла від кави з грінками.

— Думаю, мова про нове замовлення, — нарешті виснував він. — Давно вже про те йшлось. Одна юристка, улюблена клієнтка моєї зубатки, бажає колекцію пасторалей, аби оздобити офіс картинами зі свого далекого високогірного дитинства.

— Вам потрібні гори? То поїдьте в Хону, — порадив Натан, катаючи келиха між долонями. — Пам'ятаєте, я говорив про цей хутір? Про місто-примару?

Барт стенув плечима. Йому було байдуже, куди їхати. Але ідея втекти зі столиці, яка ніяк не вміла пристосуватися до його митецьких потреб, поливала його злостивою критикою і вистиглою кавою, виглядала спокусливо.

— Тим більше, вам як колишньому евдейцю буде цікаво. Якось я зустрів там одного дідка, котрий стверджує, що перебрався туди з Евдейї невдовзі після Приморської війни.

Барт глузливо чмихнув:

— Ого! Кажуть, що гірське повітря подовжує життя, але не на стільки ж!

— Ну! Але дідок стверджує, ніби пам'ятає війну й повоєнні роки, оповідаючи про них настільки переконливо, що починаєш підозрювати в ньому якогось схибленого архіваріуса. Я перевіряв його розповіді, і, уявіть собі, все збігається! Звати його Гуч Гаян. Хуторяни кличуть його просто дідо Гуч.

— Гаян? Десь я вже чув це ім'я, — насупився Барт: — Здається, від матері… Це, напевне, була котрась із численних евдейських легенд — про богів, героїв, сир та квасний кисляк… Е ні, не пам'ятаю. Ну, нехай. Може, й поїду туди, розпитаю очевидця… Але ви, Натане, краще розкажіть мені про вашу монографію, якщо вже мені перепаде честь посприяти її матеріалізації. Аби, так би мовити, переконатися в нашій генетичній сумісності…

Натан Вара ледь не захлинувся «чайчиним молоком», кахикнув і докірливо хитнув головою:

— Та ну вас, юначе, з вашими лібідозними жартами! — позірно обурився він. — Хоча, власне, експлуатація теми розмноження є одним із найбільш дієвих запобіжників буденності.

— Що? — розгубився Барт. — Що у вас із розмноженням?

— У мене? — засміявся Натан. — У мене, слава богам, нічого. Але тут, розумієте, яка штука…

Натан Вара набрав у груди повітря, як то вже стало для нього звичним перед тим, як пірнути у глибінь слухацької уваги; потягнувся за склянкою з водою… У склянці замість води на оратора чекало винце, а замість аудиторії — глянець гострих стріх. Утім, промовець ніколи не скарживсь на уяву; стріхи влаштувалися зручніше й завмерли в уважному очікуванні.

— Уже з часів аграрної революції, — розпочав Вара, — інстинкт розмноження видається мені історичним атавізмом.

Художник блимнув очима, поринаючи у щоразу більше зачудування.

— Так, саме атавізмом, — незворушно продовжував учений. — Відколи людство відокремилося від природи, ставши практично незалежним від її примх, розмноження втратило свою визначальну роль — вберігати свій вид від зникнення. Нам уже нічого не загрожувало, окрім нас самих, нас ставало все більше. А навіщо, скажіть? Який це має сенс із точки зору еволюційної логіки?