Юрій Винничук - Цензор снів

Пізно ввечері я почув стукіт у двері, відчинив і побачив пана доктора з великою дерев’яною валізою. Він переступив поріг і тихим голосом промовив:

— Пане Поппель. Я знаю вас як порядну людину. Тому вирішив звернутися до вас. Чи не міг би я переховати у вас деякі речі?

— Та чому ж! Звісно могли б.

— На випадок, якщо... знаєте... днями забрали пана Корецького, хоч він і мав добрі документи... Якщо ми опинимося в Гетто і будемо щось зі цих речей потребувати, я передам вам вістку. Добре?

— Звичайно. Обов’язково. Можете на мене покластися.

— Я так і думав.

Він поставив валізу на підлогу і потиснув мені руку. Я запропонував йому випити, але він відмовився, був дуже знервований. За кілька днів серед ночі я прокинувся від гуркоту моторів, світло фар шмагонуло по шибах. Я затремтів, відчуваючи, як охоплює мене неймовірний холод, кутаючись у ковдру, я підскочив до вікна, відгорнув фіранку і побачив авто, що стояло біля будинку пана доктора. У його вікнах яскраво світилося, нервово миготіли тіні. У вікнах сусідів можна було теж помітити рух, усім було цікаво, що сталося. За кілька хвилин доктора разом з дружиною, дітьми й старенькими батьками запакували на вантажівку, всі вони несли щось у руках — хто валізу, хто торбу чи клунок. Цікаво, чи й золото він прихопив із собою. У нього ж мусило бути золото. Який нині пан доктор без золота? І тут я згадав про ту валізу, що він залишив. Мене залив холодний піт — ото халепа! Що як у мене її знайдуть? Я до ранку не міг заснути, прокинувся весь зіпрілий. Врешті-таки провалився у такий кам’яний сон, що Левко мене ледве добудився. І добре, що добудився, бо за хвилю ввалився пан Краух. У кнайпі відвідувачів ще не було, а Левко, побачивши комісара, відразу чкурнув до льоху. Пан Краух сів до столика і попрохав гальбу пива. Я наточив і подав окрім гальби ще й горілку та оселедці. Він кивнув, аби я сів поруч, надпив пиво, облизав з вуст піну, неквапно запалив цигарку і запитав:

— Чи ви чули, пане Поппель, що сталося з доктором Ерліхом?

І знову його очі пронизали мене, як виделка шпроту. Я відчув, як щось усередині в мені провалюється, опадає і розбивається на друзки.

— З яким доктором? — ледве видушив я, граючи дурника.

— Та з вашим сусідом по вулиці. З тим, що вдавав з себе Климковича.

— То ви хочете сказати, що він жид?

— Аякже! Дивно, що ви про це не знали.

— Але як ми могли знати, якщо він поселився тут недавно. Власне в жовтні тридцять дев’ятого. Тобто за совєтів. Тут усі його знали як Климковича.

Пан Краух взяв мене за комір, притягнув до себе і процідив крізь зуби:

— Не треба з тата робити вар’ята! Ясно? Вам прочитати лекцію, за якими ознаками можна відрізнити жида від будь-кого іншого? — Він говорив повільно, кожне слово, наче табличку, прицвяховував до мого обличчя, робив павзу, перевіряючи чи гаразд теє слово-табличка причеплене, і продовжував: — Вам розповісти про його носяру і клапаті гострі вуха? Мішки під очима? Товсті губи? Згорблену постать? А руду кучеряву пані докторову з горбатим носом бачили? Бачили, я вас питаю?

— Ба... ба... бачив, — закивав я.

Він відпустив мого коміра і затягнувся димом, потім видихнув його мені просто в писок. Я закашлявся. Він засміявся. Я мовчав і тремтів усім тілом. Пан Краух налив чарку, перехилив, закусив, навіть не дивлячись на мене, але я відчував, як він мене приковує до себе, як тримає міцно своїми мацаками, що я з місця не годен зрушити, а коліна мої тремтять.

— Пане Поппель, — продовжив уже м’якшим тоном, — лише моє гарне ставлення до вас не дозволяє повести розмову з вами не тут, а — там . Розумієте? Ви приховали від нас жида, цього свинського пса. Ви знаєте, чим це пахне? Я можу завиграшки розстріляти всю вашу засрану вулицю. Разом з псами, котами й курми.

— Змилуйтеся! — заламав я руки. — Ви не можете в мені сумніватися. Я... я вірний слуга Райху. Все, що завгодно. На все я здатен задля його процвітання. Але зрозумійте і ви нас. Доктор поселився тут під новим прізвищем, до нього ходила вся вулиця, і сусідні вулиці. І він лікував часто за «дякую». То, знаєте, нікому і на думку не спадало якось уважніше придивитися... до його вух, до носа... носяри...

Він підвів голову й глянув на мене з презирливою усмішкою. Він мені ані краплі не вірив, він читав мене, як плакат на паркані, рядок за рядком, і навіть те, що між рядками, мені здавалося, що я сиджу перед ним голий.

— І ще одна цікава річ, — похитав він головою. — Дуже цікава. Можна навіть сказати, феноменальна річ. Ми у нього в хаті не знайшли і нічого цінного. Жодного тобі кульчика, ланцюжка, перстеника, золотого зуба чи бодай срібної ложки. Ви бачили коли-небудь доктора, в якого не було б ані грама золота?