Юрій Винничук - Цензор снів

Вони приходили до мене в кнайпу, коли там ставало людно, і роззиралися, де б то сісти, але не за стіл, де були жінки, а лише самі чоловіки. І коли їм вдавалося такий стіл застати, підсідали, замовляли чай і, манірно тримаючи горнятка за вушка двома мацюпусінькими пальчиками, робили свої мацюпусінькі ковточки, мружачи від задоволення мацюпусінькі очка. А якщо такого стола не було, виходили і приходили за годину знову. Однак їм ніколи не фортунило когось у мене підчепити, бо якщо хтось і клеївся, то лише на один чух, а їм хотілося чогось статечного і тривалого.

Незабаром я для нашої тихої вулички став чимось на зразок старости, хоч і був молодий, але до мене приходили радитися і вирішувати складні проблеми, а деколи я навіть мусив грати ролю Шерльока Гольмса, бо віднедавна стали пропадати випрані речі, розвішані на горищах. І ото прийшов до мене Дусько Помазан і бідкається, що вкрали в нього два простирадла, хоч і старі, але все одно шкода. Я попитав по своїх кумплях-батярах, і вони розповіли мені про одного старого злодюжку, який часом пропонує на продаж крадену постіль. Злодюжка жив на сусідній вулиці. Я прийшов до нього ще за дня, але не застав удома. Була тільки жінка. Я їй розказав, чого прийшов, а вона й не віднєкувалася.

— Знаєте шо, прошу пана? Я не буду казала «нє». Бо шо вже клопоту з ним маю! Гадаєте, він з того має великий зиск? Та де! Він каже, шо просто мусит тримати фасон, бо він в нашій околиці лишився іно їден, хто ше «павутину» збирає, відколи Місько Ґава перейшов на небесний харч. А мій старий ледве ноги пересуває, а суне до чорта на баль і приносит мені пару жовтих калісонів і залатані майтки пані Філіпської. Ну, і шо я маю з тим добром робити? Адіт-во — повна скриня того скарбу. І ні його назад нести, бо де така пані Філіпська признається до залатаних майток? І ні викинути, бо ану ж хто прийде ся правувати. А нині надраня приходе і приносе два піжмакані простирадла, такі зуживані, шо хіба ними просо пересівати.

Я ті простирадла забрав, але пані Помазан заявила, що то не її простирадла і що взагалі у них нічого не пропадало, а пан Помазан тупцяв з ноги на ногу і робив такі міни, ніби вперше чує про запропалі простирадла. Ага, подумалося мені, то капка в капку, як історія з залатаними майтками. Понад усе — гонор. Ну, що ж — я простирадла викинув до смітника. А вночі вони зі смітника зникли.

Одного разу пан Краух, сидячи в нашій кнайпі, покликав мене до свого столика, налив чарку і запитав:

— Пане Поппель, — відколи він вручив мені папери фольксдойча, звертався до мене на «ви», і то мене дуже піднімало на духу, — а чи вам нічого не доводилося чути про так званих місцевих патріотів, які зазіхають на спокій Райху?

— На жаль, ні, — розвів я руками.

— Чому ж, на жаль?

— Бо тоді б я став вам у пригоді. А я ж знаю, що ви умієте цінувати відданих людей.

— Так, це правда, — він усміхнувся і, примруживши очі, продовжив: — У вас тут різний люд збирається і, якщо ви не закладатимете вуха ватою, то, мабуть, почуєте щось цікаве. А тоді не забудьте про мене.

— Ой, та що ви! Завжди радий послужитися. Але досі мені не доводилося нічого подібного чути. Люди тепер, самі знаєте, більше мовчать.

— А хіба не можна самому завести розмову на потрібну тему? Ви мене розумієте? Ну і пам’ятайте про нашу спеціальну зацікавленість у жидах. Якщо почуєте, що хтось ще перебуває поза Гетто, пам’ятайте, що чекає його Земля обітована.

Я кивнув, з такими, як пан Краух треба бути обережним. Час був непевний, німці перли на Схід, але все повільнішими темпами, загрузали в болотах і снігах, потяги везли їхніх поранених назад, і обличчя їхні були далеко не такі бадьорі, як на початках. Хтозна чим усе це закінчиться. Звісно, якби я дуже хотів, міг би розповісти дещо панові Крауху. Наприклад, про одного полоненого, який утік з Янівського концтабору і переховувався в Брюховичах у того господаря, який був моїм постійним постачальником хмелю. А без хмелю, самі знаєте, пива не звариш. Ще міг би розповісти про єврея, який дістав фальшиві документи, що він українець. Але він був доктором, жив на нашій вулиці, я до нього не раз звертався. Якщо його досі ніхто не видав, то чого б я мав зараз видавати? Ні, таку людину втрачати було б шкода. І я мовчав. Але пан Краух був дуже хитрим чоловіком. Він свердлив очима наскрізь, і кожен такий його погляд змушував мене тремтіти. Я боявся, що не втримаюся і бовкну: «Пане Краух, я маю для вас дуже важливу...» Ні-ні, я цього не скажу. Я буду мовчати. Ночами сняться мені очі пана Крауха. Пекельні очі.