Юрій Винничук - Цензор снів

Мені було тільки шкода, що не можу розширити свою кнайпу. Уміщалося в ній у двох покоях всього вісім столиків і шинквас, а в мене ж завше було людно. Ніби ми там нічого особливого й не готували, була випивка і невибаглива закуска — шкварки зі смальцем, квашені огірки, оселедці, а з гарячого тільки флячки і джур. Мені вдалося придбати в Інституті спирту вживаний спирт, який, правда, був забарвлений на блакитно, але нам вдалося його передистелювати. По шинках ми зібрали порожні пляшки від горілки й наповнили їх розведеним спиртом. Кожну з них я штемпелював орлом з пфеніга. Для своїх ми мали горілку ще польську, для всіх інших — те, що дозволяли випускати німці й наш приватний виріб. Але не минали моєї кнайпи навіть поважні німецькі чини, сам пан кримінальний комісар Краух, який разом зі своїм ординарцем оселився неподалік на спорожнілій віллі, йдучи додому з роботи, навідувався, щоб поласувати нашими флячками, деколи приводячи й фацетів з гестапо. То вже зрозуміло, що пили і їли вони забездурно.

З часом моєю підприємливою головою почала заволодівати пані Ружанська, що мешкала в сусідній хаті, притуленій до моєї стіна в стіну. Ця пишна краля любила красуватися в рожевому шляфроку, який на вітрі прилипав до її повних стегон і персів, а інколи й розхилявся там, де треба, щоби блимнути чимось таємним і безсоромним. Ружанська була ще молодою, її чоловік добував нафту далеко в горах і приїжджав лише раз на місяць, аби засвідчити своє право власності до нудьгуючої свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розліталися по всенькій вулиці. Тоді сусіди усміхнено перезиркувалися і кивали головами. Мене ці зойки неймовірно дратували. Можливо, тому, що Ружанська мені подобалася, і мені самому хотілося б припасти до її щедрих форм, але я чомусь ніколи не наважувався зачепити її. Ото тільки, що чемно вітався, а одного разу навіть поцілував ручку. Пальчики її пахнули вербеною і мали витончені рожеві нігтики.

— О, сажотрус наш приїхав, — кивала мені пані Помазан, натякаючи на пана Ружанського. — Нє-е, такого життя нехай Бог мені милує. Жиби жінки стільки часу не видіти. Але знаєте, що я си думаю? А я си думаю, що він мусит там когось мати. Хлоп при грошах, то чо би не мав? Тоті жиди вміют і заробити, і файно пожити.

— А він жид? — здивувався я.

— Ясно! Поміняв си фамілію. Був Рожанц, перейшов на католицьку віру і маєш тобі: вже він пан Ружанський.

— А його жінка?

— Меля? Полька. Ходить на службу Божу, всі свята справно святкує. Пурєдна християнка. Але поласилася на гроші. Шо тут ся дивувати.

Меля... я про неї думав ледь не щодня. У сонячні дні вона виносила у садок розкладачку, застеляла її коцом, тоді скидала шляфрок, акуратно вішала його на гілку, а сама лягала в купальнику і опалювалася. Сад містився за хатою, з вулиці його видно не було, але я її чудово бачив зі свого саду, бо нас відділяла лише металева сітка, я бачив її пишне тіло з усіма його вигинистими формами, і очі мої пестили її, гладили, намагаючись пірнути у потаємні закамарки. Вона часто лежала з книжкою в руці. Завше то були кримінали — такі маленькі книжечки за кілька грошів, що будь-яку з них можна прочитати раптом за годину, але Меля читала довше, мабуть, промовляючи подумки кожне слово, а я інколи стежив за тим, як залежно від змісту міняється її вираз обличчя, як вона несподівано перестає читати й замріяно марить про щось, примруживши очі. А при цьому перса її здіймаються, наче хвилі морські й манять, манять... Я її кохав і водночас ненавидів, бо вона на мене не звертала ніякісінької уваги, лише віталася, а віталася вона переважно помахом руки, коли була у саду, на вулиці ж просто кивала голівкою, і все, а усмішка на її вустах при цьому жила лічені секунди. А ще вона грала на арфі й теж у садку, а я милувався її пальчиками й готовий був кожного з них обсмоктати, наче курячу кісточку. Не знаю, з якого часу я утовкмачив собі в голову, що вона мусить бути моєю. Мене тягнуло до неї магнітом, до жодної іншої жінки я не відчував такого нестримного потягу. Що й казати, лише одна-єдина мука викликає в нас насолоду — бути закоханим.

За будиночком Ружанських розташувалася оселя сестер Колібрі, їх звали Ока і Рока, але всі їх поза очі звали сестрами Колібрі, бо мали вони короткі ніжки, короткі ручки і дріботіли тими ніжками та вимахували при ході тими ручками дуже хутко, скидалося, що вони не знати куди поспішали, а насправді інакше й не вміли ходити. Кожен Новий рік для сестер починався однаково, щойно забаламкає дзиґар дванадцяту, вони наливають у келихи шампана і бажають одна одній: «Дай нам Боже віддатися цього року за порядних чоловіків!» І так років десять, бо порядні чоловіки не люблять колібрі, вони люблять цесарок, куріпок, лебідок, дурних гусок, ба навіть сорок і сойок, але колібрі їх не приваблюють. І сестри сохли від нерозділеного кохання та поволі перетворювалися на стервочок. їм було під тридцять, але виглядали молодшими. Одного вечора у їхніх вікнах світилося, фіранки прилягали не щільно, і я побачив, як вони лаштувалися кудись на гостину. Обидві стояли посеред кімнати у майтках і приміряли станики, але що перса були доволі скромні, то підбивали їх ватою, запихаючи то тут, то там, аби ті випиналися. Я терпляче стежив за цими маніпуляціями, уявляючи собі тих, кого вони збиралися пошити в дурні. Відтак, коли вони почали натягати на себе по кілька майток, аби сідниці їхні стали опуклішими, я не стримався і реготнув. Одна з них кинулася до вікна, але я швидко зник у темряві. Звідтоді вони на всіх чоловіків нашої вулиці дивилися вовком, підозрюючи, що хтось із них став свідком їхньої найбільшої таємниці.