Юрій Винничук - Цензор снів

До стрибка цін частково спричинилися самі німці, які, не орієнтуючись, платили стільки ж, як і в себе вдома чи в Польщі. І хоч влада суворо заборонила зріст цін, але це не мало жодного впливу, люди воліли ризикувати, приказуючи «раз зиск, а раз у писк». Італійські солдати гендлювали вином і панчохами, а також сріблом, платиною і золотом, продавали все, що мали при собі, навіть зброю. Мадяри так само торгували панчохами, горілкою і вином, купуючи натомість срібло. Німці вирішили навести порядок і постановили, аби не було черг, видавати товари тільки голові родини або його заступникові. Хліб можна було купити що другий день, м’ясо раз на три дні, тлущ і цукор раз на місяць, борошно і крупи що десять днів, а інші споживчі товари раз на тиждень.

Отут наша з Левком фантазія дала свої плоди. Ми вирішили, що буде гріхом перепродувати такі дефіцитні продукти в чистому вигляді, й до борошна сипали перемелену крейду, до олії доливали рідкий парафін, до молока — воду з борошном або крохмалем, сметану приправляли мішанкою з молока, соди й води з крохмалем, злегка забарвлюючи соком з моркви, під тонким шаром масла нерідко крилася брила сиру, до масла теж додавали лій, крохмаль або терту бульбу. Незабаром ми стали справжніми асами фальшування, бо навчилися підробляти не лише м’ясо, смалець, мармуляду, рибу, мед, оцет, дріжджі, цукор, крупи, а навіть яйця, з яких тоненьким шприциком витягували вміст, а натомість впускали воду з парафіном. Але як нас можна осуджувати, коли влада й сама вдавалася до фальшування, бо хіба продаж розмаїтих сурогатів на зразок «цитролю», «гербатолю» і «чоколядолю» та смакових есенцій — не те саме?

Треба сказати, що мати свою кнайпу, а краще — цілий ресторан, було моєю найбільшою мрією, в голові кружеляло сотні найрозмаїтіших страв, і я знав, як вони повинні виглядати і як вони повинні подаватися. Я формував у своїй уяві їхній запах і смак, хоча більшості з цих страв ніколи не куштував та й не бачив. А натомість здобув маленьку кнайпочку з такими скромними наїдками, де не було місця тим стравам, які собі вимріював. Але я мав одну добру рису, яка ніколи мене не зраджувала, — терплячість. Я вірив у те, що коли-небудь доля мені усміхнеться, бо не могла не усміхнутися, якщо я прагнув цього всім своїм серцем.

Моя хатина стояла на затишній вуличці, яка більше нагадувала сільську, ніж міську, та й люди тут жили, мов на селі, вони звикли виходити на вулицю в піжамах, халатах, хатніх капцях і з папільотками на голові, у такому свійському вигляді вони приходили й до мене у кнайпу не тільки на пиво, а й щоб купити хліба чи оселедців. Тут усі всіх знали, і кнайпа роїлася їхніми голосами, в такій атмосфері працювалося легко й невимушено, а оплатою за пиво могли бути не гроші, а, скажімо, торба бульби чи моркви, або яка-небудь послуга — понаносити води, наколоти дрівець чи скопати городчик за хатою.

Пані Помазан, середнього віку огрядна жінка, завше мала на голові неймовірну зачіску, що скидалася на стіг сіна, увінчаний великим червоним кістяним гребенем, який стирчав, як у півня, хоча пані Помазан — чиста курка з великим волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакає так, наче квокче, інколи вона зав’язувала на голові строкату чалму і в своїх світло-зелених шовкових шароварах скидалася на султанку, несучи всі свої двісті кіля зі шляхетною повагою і пихою. Від пані Помазан я міг довідатися всі найсвіжіші плітки, все, чим жила вуличка, — це така маленька вигода, якою обдаровує своїх мешканців львівська околиця. А ще пані Помазан славилася куховарським талантом і не раз частувала мене чудовими смаколиками, я ж віддячував їй продуктами з наших запасів. Пан Помазан, якого дружина кликала Дусько, працював колись на колії, але з приходом руских лишився без роботи, а за німців не відновився, зайнявся тим, що точив ножі й ножиці для всієї околиці, вищання точильного каменя з самого ранку угвинчувалося в мій заспаний мозок і виволікувало зі сну, аж поки я нарешті не звик до нього, як звикають до щебету птахів. Другим його бізнесом було пошиття пантофлів зі старих капелюхів. Окрім того Дусько мені став у пригоді, бо знався з різниками й міг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своїх штанах, великі пласти оперізуючи довкола пояса. «Знаєте, — казав задоволеним голосом, — як ото почав я тоте сало носити на собі, крижі перестали боліти. Бо ж воно ще тепле, парує. Хто б подумав, що воно таке помічне. Чи ти не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нічого проти. Мені не шкода.