Юрій Винничук - Цензор снів

Ліщинський прибув уранці й повів нас до регіонального відділення абверу у Варшаві, де нас прийняв оберстлейтенант Йоган Горачек [97] Горачек Йоган (1896—1970) — з 1939 по 1944 рік очолював Абверштеллє у Варшаві. , повновидий присадкуватий функціонер з неквапливими рухами. Ліщинський висвітлив йому всю справу і поклав на стіл грубий зошит з математичними формулами. Горачек зацікавлено погортав його, ледве чи усвідомлюючи вагу всіх тих цифр, покивав і похвалив нас за розумне рішення. На прощання потиснув нам руки й обіцяв, що більше жодних проблем у Ірми і її батьків не буде. Так завершилася ця епопея з «Псевдошкоцькою книгою». Але не завершилася з Ірминими батьками. Вони у жовтні 1940-го приїхали до Варшави, обоє сильно змарніли, але почуття гумору їм не відмовляло, хоча для радощів було не так багато підстав, адже до Швайцарії нім ці їх не пускали. Тобто відверто ніхто не заперечував, але завше знаходилися бюрократичні відмовки.

Нас прийняв оберстлейтенант Йоган Горачек

Ґредлі пильно стежили за нашими з Ірмою стосунками і, мабуть, щось підозрювали, але не подавали знаку. Відкрито ми не зраджували себе. Я не хоті» користати з їхнього непевного становища і форсувати події. Слова пана Ґредля про певне коло, до якого належав він, не вивітрилися з моєї пам’яті. Ірма зі свого боку теж не квапилася увиразнити наші стосунки.

Був ранок, за вікнами хлюпотів дощ. Ми лежали в ліжку, і ліньки було вставати. І тут я нарешті бовкнув те, що жевріло в мені від якогось часу.

— А що було б, якби я попросив у твоїх батьків твоєї руки ще у Львові? За умови, звісно, що не встиг би ще потрапити до цюпи?

Вона здивовано подивилася на мене і з усмішкою відповіла якомога лагідніше:

— Відповідь була б: ні.

— А тепер?

— Спробуй.

Вона далі підступно усміхалася і тулилася до мене.

— А чи варто?

— Якщо не варто — не пробуй. Нам і так добре. Хіба ні? Чи тобі конче хочеться при повній параді приходити на наші родинні прийняття?

— Не дуже.

— Чекай... — надулася вона. — То ти не збираєшся на мені одружуватися?

— Ти ж сама не знаєш, чи вони не відмовлять.

— І що з того? Як кидатися парцелювати чоловіка своєї коханки, ти мастак? А як до моїх батьків прийти за благословенням, вже душа в п’ятки?

— Ах, так? Добре. Сьогодні ж підемо до них.

— Ні-ні, коханий. Підеш сам. А я буду тримати за тебе кулаки.

Вона знущалася з мене, а я справді відчував острах. Досі я зустрічався з ними, як друг родини, але коли вони відмовлять, я перестану бути ним, перейшовши дозволену межу. Врешті Ірма змилосердилася, і ми пішли разом. Перш ніж перейти до справи, ми з годину гомоніли про все на світі за обіднім столом, а я все не зважувався сказати ту фразу, яку тримав на язиці, аж поки мене Ірма не копнула під столом. І тоді я випалив. На диво, не затинаючись. На мить зависла мовчанка. Батьки допитливо подивилися на Ірму, я не помітив на їхніх обличчях особливого здивування. Батько навіть усміхнувся.

— Я так розумію, — озвався він, — що між вами все вже давно вирішено... Так, Ірмо? — Вона кивнула. — То не будемо розводити цериґелів [98] Цериґелі розводити — вести себе манірно. . Ми здогадувалися, до чого все йде. І ми, Стефане, завше до вас ставилися з повагою. Тому не маємо нічого проти.

Я ніколи не думав, що буде так просто стати зятем барона, але війна, очевидно, вносить свої корективи. Весілля ми влаштували скромне — для вузького кола. У травні 1941-го я вирішив поїхати до Кракова і перебалакати з Ліщинським, щоб довідатися, що все це означає стосовно Ґредлів і їхнього виїзду до Швейцарії. Він мене заспокоїв і обіцяв, що все владнається, тільки треба трішки зачекати.

— Скільки? — не розумів я.

— Кажу ж — недовго. Залишилася деяка формальність. Треба, щоб барон пішов до Горачека і підписав деякі папери.

— Що за папери?

— Про відмову від усього свого майна на совєтських теренах.

— Не розумію, чому цього не можна було владнати відразу? Він і так це майно втратив. І що з нього німцям?

— Скоро переконаєшся.

Він при мені зателефонував до Горачека і домовився про його зустріч з бароном. З тим я і повернувся до Варшави. Барон без жодних зволікань підписав відмову від своїх маетностей, змирившись із втратою, і знову ми стали чекати. А за місяць уже всім стало зрозуміло, що означала та відмова — німці напали на Совєтський Союз, і за лічені дні всі маєтки Ґредлів опинилися у їхніх руках.