Юрій Винничук - Цензор снів

— Бреше, курва, — сказав Сериль. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту гулодні кавали [95] Заливати голодні кавали — брехати. , а гуляй си купати на Жилізну Воду [96] Гуляй си купати на Жилізну Воду — те саме, що «відчепися», Залізна Вода — назва парку. , во.

— Чого б я мав брехати?

— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну...

— Дам кожнуму по дві бляшанки вуселедців.

— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо, почухавши каляпітру. — Але шо то дві бляшанки вуселедців, кули їх чекає таке щастя? Білет на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори й став обдумувати.

— Як субі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги хильнемо.

— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Серильку?

— А вуни шо, курва, винні? — бичився Сериль. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові працьовники. Може, навіть уже, курва, й не жиють.

— Ходімо, пукажеш, — сказав я Додьові.

Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Філюсь показав ще одну родину на Панєнській, разом вийшло три.

— Худімо ше до Франя, — сказав Додьо. — Він ту всіх знає, бо склив вікна.

— Тоті, шо ми розбивали! — засміявся я.

— Йо! Файний був час, не? Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.

Я купив фляшку, і ми пішли до Франя. Франьо лежав у садку і грів пузо. З розчахнутих вікон долинала музика з радіоли, пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.

— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?

— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини, Мают їх відправити ду Палестини, знаїш.

— А-а, нема прублєм.

Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси на Ткацькій і на короля Яна, а на прощання сказав:

— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі. Як тре буде ше, приходьте. Як мают змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.

Я спорядив каліграфічним почерком список жидівських адрес, ще й намалював, як на ту чи іншу вулицю попасти, і приніс до комісаріату. Вартовий спитав, якого дідька я тут швендяю, я пояснив, що до пана Крауха. Вартовий когось там перепитав, і нарешті мене впустили досередини. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав папери.

— Я приніс вам адреси, — сказав я.

— П’ять?

— П’ять.

— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою. — Ану давай сюди. — Він глянув на список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?

— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукай і переконався особисто.

— Добре. Можеш поселятися в своїй хаті.

— Але просив би-м якогось папірчика. Ну... документа.

— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.

— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.

— То це я з твоїх слів маю засвідчити?

Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля і народила мене.

— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, коли треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.

Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:

— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба. Однак можу зробити деяку поблажку і подарувати ще одне «п».

Дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку

Так ото і записав він мене «Андреасом Поппелем». Ну, і дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку. Тепер я міг сідати до тієї половини трамваю, що була відгороджена для німців і мала більше вільного простору. У другій половині, яка називалася «стодолою» і не мала лавок, купчилися усі інші, пильно стежачи за реакцією моторового і кондуктора. Від якогось часу відбувалися лапанки, німці оточували певну територію і хапали всіх підряд. Звістки про те, що там а там почалася лапанка, розповсюджували водії та кондуктори трамваїв, вони завше пильнували за всім, що відбувалося у них дорогою і передавали звістки іншим водіям та кондукторам, а ті полегшували пасажирам втечу.