Юрій Винничук - Цензор снів

Ліщинський з Кракова зник. Я не мав до кого апелювати. Барон пробував застати Горачека, але щоразу отримував негативну відповідь. Увесь цей час ми жили в готелі. Барон регулярно отримував відсотки з банків, цього вистачало на цілком заможне проживання, але я все ж найнявся інструктором до аероклубу.

Одного вечора на початку липня, повернувшись із роботи, я побачив наляканого портьє. Цей літнього віку чоловік завше любив зі мною перекинутися кількома словами, зараз він нервово роззирнувся і відкликав мене набік.

— їх усіх забрали, — повідомив пошепки.

Я отерп.

— Хто забрав?

— Гестапо.

— А за мною питали?

— Ні.

Я нічого не розумів.

— Чи щось пояснили?

— Ніхто нічого не пояснював. Можливо, їх забрали в ґетто. Вони жиди? А надто, якщо багаті. Тепер їх будуть доїти.

Я не знав, що маю діяти. В ґетто? В яке? Варшавське? Мені б зараз дуже придався Ліщинський, але він, як я з’ясував, уже опинився у Львові. Що робити і до кого стукати? Я взяв ключі в портьє від обох покоїв. У кімнаті батьків було все поперекидуване, але особисті речі їм, вочевидь, дозволили спакувати й забрати з собою. В нашому покої був менш-більш порядок. Гестапівці шпирали тільки по шухлядах і в шафі, але нічого не скидали на підлогу.

Зранку я подався до абверу. Черговий записав моє прізвище, зателефонував і повідомив, що Горачек може мене прийняти. Коли я увійшов до його кабінету, він встав з-за столу і вийшов мені назустріч, по-дружньому усміхаючись і простягаючи руку для привітання. Я не розумів, що має означати ця гостинність. Він запропонував мені сісти й почав розмову сам.

— Ви, мабуть, хвилюєтеся про своїх родичів, але насправді хвилюватися не варто. Просто після того, як майно барона перейшло у власність Райху, виникла потреба в інвентаризації. Адже достеменно невідомо, що встигли пограбувати рускі. Рано чи пізно ми завоюємо всю Росію, і все, що було забрано з палацу баронів, повернеться назад. А для цього нам потрібен детальний облік майна.

— Тоді навіщо було забирати всіх трьох? Не досить було самого барона?

— Наскільки мені відомо, то було їхнє добровільне бажання супроводжувати барона. І знаєте... гестапо... у них свої методи. Вони з нами своїми намірами рідко діляться.

Він нахабно брехав, бо якби Ірма з матір’ю приєдналися добровільно, то бодай залишили б записку. Але я не заперечував, лише хитав головою.

— Отже вони зараз дорогою у Сколе?

— Очевидно. Можете не хвилюватися.

— А потім де їх шукати?

— Ну, ви ж знаєте, що ми євреям пропонуємо оселятися в ґетто. Для їхньої ж безпеки.

— Барон вихрестився, його дружина австрійка, а Ірма, виходить, лише наполовину єврейської крові.

— Як ви чудово все підрахували! — він розсміявся, потім встав, відчинив шафку і запропонував випити рому. Я не відмовився, мені хотілося витягнути з нього якнайбільше. Коли ми випили, він сказав:

— Знаєте, мені Ліщинський розповідав про вас, і про ваші значні заслуги перед Райхом. Адже завдяки вам ми отримали ту книгу. Тому я з вами буду відвертим. Баронеса Валерія не буде поселена в ґетто і зможе собі вибрати будь-яке місце проживання. Баронеса Ірма, мабуть, теж, але тут я не можу давати жодних гарантій. Цілком можливо, що у цьому випадку буде зважено власне на ваші заслуги. Отже я б вам цілком дружньо порадив співпрацювати з...

Він не докінчив, бо в цей час двері прочинилися, і хтось увійшов.

— А ось і ваш янгол-охоронець, — засміявся Горачек.

Я озирнувся. Переді мною стояв Краух. Він радісно усміхався й тягнув руку. Я потиснув.

— Власне, наш любий Краух рекомендував мені вас, як дуже надійну людину. І це саме його заслуга в тому, що я оце з вами розмовляю, як з другом. Сідайте, Герхарде. Рому?

Краух підсунув крісло, сів і промовив:

— Я передбачав після останніх подій, що ти завітаєш сюди, тому попрохав Ганса повідомити про твій візит. Ти колись для нас виконав дуже важливу послугу. Але не в ній справа. А справа в тому, що ти, розкривши для себе справжню мету своєї мандрівки, тримав язика за зубами. Такі речі в нас у Райху дуже ціняться. Я, між іншим, за тиждень їду до Львова. Якщо маєш бажання, можу прихопити й тебе. — Я, звісно, погодився. — Мене призначено начальником кримінальної поліції, — продовжив він. — Можливо, я в чомусь зможу бути корисним.

— У нас є до вас певний інтерес, — сказав мені Ганс. — Якщо ви погодитеся виконати для нас деякі доручення, цим самим дуже полегшите долю своєї родини.

— А доручення ті самі, що я виконував в Англії?