Юрій Винничук - Цензор снів

— Н-не знаю. Я з докторами не часто спілкувався.

— А я часто. І скажу вам, що це мені не вкладається в голову. І знаєте, що я думаю? Я думаю, що він мусив комусь те золото дати переховати. Логічно?

Я кивнув і відчув, як ще дужче калатає моє серце, чоло пітніє, а тіло втискається в крісло, прагнучи злитися з ним і стати невидимим. Я заковтнув повітря, до обличчя мені прилила кров.

— Жарко, — сказав я, — наллю пива.

Коли я повернувся з двома гальбами, комісар промовив:

— Спробуйте довідатися, чи не переховує хтось на вашій вулиці його речей.

— Чого б він давав їх чужим людям? У нього, може, родина є.

— Нема. Тут нема. Він приїхав з Кракова.

І він знову подивився на мене, примруживши очі, а мені знову забракло повітря, я дихав роззявленим ротом і вже не мав сумніву, що Краух помітив мій страх і тільки чекає, як хорт, що я нарешті себе чимось зраджу. Він умів чекати, пихкаючи димом і не зводячи з мене уважного погляду, умів бачите те, що було невидимим для інших. Мене пойняв такий страх, що я не знайшов іншого виходу, як розповісти йому про пана Ружанського. З усіх сил я з цим боровся, стримував себе і зціплював зуби, але їх розімкнув страх. Я мусив за будь-якої ціни повернути до себе довіру пана Крауха, він ще не раз мені стане у пригоді, а що мені Ружанський, якого я бачив лише раз на місяць? Нехай собі їде здоровий до Палестини. Краух уважно слухав. З його вигляду неможливо було здогадатися, наскільки він задоволений цією новиною.

— А чому ж ви досі мені про це не повідомили? — запитав він.

— Я не знав, — сказав я і почав брехати, як накручений. — Не далі як учора завітав до кнайпи один гість і питає: а чи не сусідите ви з таким собі паном Рожанцем? Яким Рожанцем? — дивуюся. — Ми тут жодного Рожанца не знаємо. Ну, добре, каже він, а як пишеться ваш сусід? Ружанський, — я йому. А він: виглядає так і так? Так. Має стілько а стілько літ? Так. Приїжджає з двірця на ровері? Так. Ну, то він. Поміняв собі прізвище, щоб дістати державну роботу. Я знав його колись з Дрогобича. Більше, пане Краух, того чоловіка я не бачив. Та й не знаю його. А ото згадав, що завтра буде якраз субота, коли той Ружанський знову приїде. То от вам і доповідаю. Тільки ж його дружина полька... То ви її теє...

Краух прискалив око:

— А чого то ви за його дружину переживаєте? Віддалася за жида, то й піде з жидами на... — тут він затнувся і поправився: — До Палестини.

— Пане Краух, я вам признаюся, — я вдав неабияк засоромленого. — Я і пані Ружанська... коли її чоловіка нема вдома...

— А-а, — розреготався він, — то от ви собі, яку теплу шпарку знайшли! А тепер убиваєте двох зайців одним махом! Тепер то ви собі пожируєте, нє?

Я закивав, дивлячись на нього благальним поглядом, і залопотів:

— Мені ж, самі бачите, потрібна господиня. А ми завше будемо вам раді.

— Ну-у за таку послугу ви мені ще будете ого-го скільки винні.

— Так-так, я знаю, я готовий.

Тут випірнув з льоху Левко й поклав перед носом Крауха шинку, яку мені на селі завудили, і вона пахтіла на всю кнайпу.

— Но-но, — помахав Краух ножем, нарізаючи собі шинку. — Не думайте, що ви мене тими смаколиками візьмете. То тільки невинні фіялки. Рожі й тюльпани попереду.

Потім він вийняв з течки аркуш паперу і наказав мені написати, що я зобов’язуюсь допомагати кримінальній поліції, та щоб я вибрав собі псевдо. І коли я запропонував Pu der Bär, він кілька хвилин без упину реготав, не в змозі зупинитися. Але коли він пішов, я знову відчув, як тремчу.

Я завжди вважав, що одне з найбільших нещасть у світі — мати багато знайомих. Хтось тебе колись знічев’я познайомив серед дороги зі своїм знайомим, і з того часу його знайомий стає і твоїм, він уже має право зупинити тебе на вулиці, вигукнути «Як ся маєш?», ба навіть відрекомендувати своєму супутникові тебе, як свого «старого» знайомого. З якогось дня ти не можеш пройтися містом, заглибившись у себе, бо мусиш сікти очима за всіма знайомими, які можуть минати тебе, інакше потім скажуть, що ти невихований або надто гордий. Я не люблю нових знайомств, найкраще я почуваюся на самоті, хоча це рідко вдається, мені часто сниться, що я живу у якійсь затишній нірці, де мені тепло й погідно. І коли відбувається щось тривожне біля мене, я відразу ховаюся у ту нірку з моїх снів і сиджу, скулившись, але в безпеці. І ось зараз серед ночі я прихмостився біля вікна у суцільній темряві і думаю про останню розмову з Краухом. За вікном дощ, я люблю дощ, коли він на вулиці, а я в хаті, люблю дивитися, як він заливає шиби, хлюпоче з ринви, як булькочуть калюжі, люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара. Я люблю зорі, бо коли дивлюся на них, стаю причетним до вічності й порядку. Я вичитав у Платона, що боги дарували нам зорі, як приклад для наслідування, щоб, не зважаючи на те, що все на світі проминуще і гівна варте, наші думки знайшли порядок і спокій. Мабуть, він при цьому вірив, що ми й самі інколи стаєхмо богами. Я стояв біля вікна і дивився на зорі, а зорі дивились на мене і дивувалися, чому я такий йолоп і ще досі не зазирнув до валізи пана доктора.