Юрій Винничук - Цензор снів

Я вийшов з крамнички й рушив далі. Ця вулиця була особлива, не схожа на ті, які я досі минав, — тут усі будинки були безлюдні, вікна не зашторені, деколи розчахнуті навстіж, двері й фіртки опечатані. Я став пригадувати, що колись бував тут, це була єврейська дільниця, тут вирувала торгівля, лунав жвавий галас дітвори, а тепер по дітворі зосталися лише розкидані на подвір’ях іграшки, недокінчені замки з піску, гойдалки, які гойдав вітер, і голодні перелякані коти з тугою в очах. Здавалося, я ступив на територію смерті, хоч самої смерті не видно було, але вона причаїлася тут у кожному будиночку. Тоді я побіг, лякаючись власних кроків, страх мене гнав уперед, і не сповільнив я свого бігу аж доки не дістався помешкання тети. Я влетів до неї в хату, важко дихаючи, і почув її голос, що долинав з темного кута: «Хто це?» Я назвався. Тета в чорній сукні сиділа на бамбетлі, тримаючи паличку між колінами. Вона була значно старша від моєї мами, а відколи я її бачив востаннє, постаріла ще більше.

— Як же ти дійшов, синку? — питала вона. — Тебе могли упіймати.

— Не було виходу. Я ті оголошення помітив щойно на півдорозі. Нікого не зустрів.

— То добре... — вона хвильку помовчала. — Страшна ніч була. Страшна...

— А що там робилося?

— Жидів забирали. Пси гавкали, діти верещали, жінки плакали, чоловіки їх захищали... А потім на світанку німці їх гнали через усе місто. А нам не вільно навіть було прощатися з ними.

— Куди ж їх гнали?

— А Господь його знає. Кудись туди, на оболоні, — вона махнула рукою. — Кудись туди.

Знову пролунало: трас-трас-трас... трас-трас-трас...

— О, — кивнула вона, — так від ранку. Раз у раз. Ти голодний? Візьми там на плиті кулеші.

Я подякував, узяв кілька ложок кулеші й сів до столу. Тепер доведеться чекати до другої, заки можна рушати назад.

— Ти прийшов, синочку, мене провідати? — запитала тета.

— Так. Але ще вирішив у вас переховати документи. Мамині переважно. Листи до неї від тата, фотографії. Колись мама повернеться.

— А-а, так-так... колись... може... казала їй, не виходь за того шелихвоста заміж. Не послухала. Любила його. А чи він того вартував? Іно поїхала, як він собі другу знайшов. Жидівку.

— Ви її знали?

— Та чого ж не знала — наша, з Дрогобича.

— І що з нею?

— Вона померла замолоду. Доньку, а твою сестру, взяли на виховання чужі люди.

— Теж тут?

— Тут, але вона віддалася і жиє десь у Львові.

— А ті, що її вдочерили, дали їй своє прізвище?

— Так.

— Не пам’ятаєте, яке?

— Хочеш її знайти?.. Ні, не пригадую яке. Крутиться в голові, а от не згадаю. Може, згодом... Я ж нічого про неї не знала, вже потім люди розповідали.

— А що з її названими батьками?

— А ото ж нині, певно, їх і забрали.

Стрих був захаращений різним мотлохом, старими меблями, килимами, ткацьким приладдям. Я сховав золото знову за сволоком, але якомога вище, з підлоги не дістати. Відтак спустився. Тета куняла. Я ліг на тапчані й теж задрімав. Прокинувся біля другої. Тета поралася біля печі.

— Маю пісний борщ, — сказала вона. — Поїж.

Вона подала мені миску борщу, а до нього шматок присохлого хліба. Я відламував кусінчики й кидав у борщ. Тета сіла знову на бамбетлі й зітхала.

— Бідні люди... бідні люди...

— Та їх, кажуть, до Палестини відвозять, — бовкнув я.

— Та як? — здивувалася тета. — Так нагло? Серед ночі?

— Вам їх шкода? Правда? — запитав я. Вона подивилася на мене здивовано. Я пояснив: — Ви ж німкеня.

Вона похитала головою.

— Я спочатку людина, а вже потому німкеня. А ти, певно, у фольксдойчі записався? Гадаєш, тобі воно поможе?

— Виживати якось треба. Знаєте самі — лапанки, вивезення на працю... можна будь-коли загриміти.

О третій я поцілував теті руку і попрощався, пообіцявши приїхати незабаром знову. Я вийшов на вулицю, місто нарешті ожило, але очі людей були перестрашені, перехожі роззиралися, кидали несміливі погляди в напрямку єврейської дільниці, обходячи її боком. Однак не всі, дехто, скрадаючись, тягнув звідти то лахи, то патефона, то килима, а то яке крісло, і хутенько зникав, мов щур, увібравши голову в плечі. У повітрі з’явився якийсь новий запах, я не міг згадати, що він мені нагадував, запах линув звідти, звідки перед тим лунало траскання. Цей запах мене переслідував усю дорогу до Трускавця.

Наступного дня я був з візитою у пана Крауха і розповів, що його глибоко слушна думка, висловлена з приводу відсутності золота в хаті пана доктора, весь час мене мучила і не давала спокою, і я став пригадувати, що одного разу бачив пана доктора з лопатою в саду. Це було доволі дивно, бо вони завше наймали когось, хто їм плекав сад, і ніколи нікого з них я не бачив з лопатою чи садовими ножицями. І ось мені спало на думку, що, певно, пан доктор мусив свої скарби закопати. Комісар подивився на мене відверто захопленими очима.