Юрій Винничук - Цензор снів

— Ви пані Ружанская? Заберіте ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але у нього це погано виходило.

— А де... де мій чоловік? — залопотіла вона.

— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опекой влади. До відженя.

— Шляк трафит! — вдарив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.

— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.

Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої центнери, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й всім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? Аби так побиватися за хлопом, якого бачиш іно раз на місяць? А потім ми зосталися з паном Помазаном самі, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече і сказав, проводжаючи очима Меласю:

— А на Гаваях... дівчина у віночку з орхідей... бере тебе отако за руку і веде до хати... а на ній нічого більше, окрім сорочки...

— Ви там були?

— Я був колись морцем... замолоду... бозна які краї об’їхав... І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає... а там... там... таке... — він закочує очі, і очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.

— Це неймовірно цікаво.

— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони особливо. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.

— Манґо... Що таке манґо?

— Не кушав? Манґо це манґо. «Лунає танґо, тропічне танґо... — раптом заспівав він. — І пахне манґо, і пахне манґо на весь вечірній Львів».

У понеділок вона почухрала до комендатури, щоб довідатися чогось більше. Повернулася засмучена і прибита. Її чоловік уже в Янівському концтаборі. Був би не ховався, міг би собі вигідно жити у Гетто, а з тими, що ховаються, розмова коротка. Бо мусить бути порядок. У нас, німців, так — або порядок, або рейвах, але за рейвах відповідна кара. Мелася ще довідалася, що водять їх щодня на роботу на каменярню, а що ведуть вулицями, то можна його побачити. І дозволяють носити їм передачі. І вона бігала щодня, намагаючись передати йому трохи їжі. Одне слово — всім на вулиці демонструвала свій розпач, але я знав, що то не буде тривати довго, бо то довго ніколи не триває, і рано чи пізно вона буде моєю.

Раз у неділю, коли вона пішла до церкви, я тихенько переліз через паркан на її обійстя, вийняв ключика з-під вазонка, відчинив двері й трохи попорпався в її речах. Слова пана Крауха про те, як можна пізнати жида, запали мені глибоко в душу і відізвалися такою гострою шпилькою, яка увесь час мене шпіґала. А як пізнати жидівку? Нє, жиби Мелася була клаповуха, або носата, або сутула, а до мішків під очима вона ще не доросла. Але щось у ній було таке екзотичне. Наприклад волосся, яке вона фарбувала на каштанове, хоча воно було чорне і спадало на плечі дрібнюськими кучериками. І очі великі, пулькаті. Нє, очі гарні, нічого не можу поганого сказати, але пулькаті. А які вуха, то й не видно, бо під волоссям. Але тоді, коли ми собі сиділи за столиком, і вона витріщилася в кінець вулиці, я так акуратно пальчиком відгорнув її волосся і подивився на вушка. Якби вона це помітила, я б сказав: о, які гарні кульчики. Але вона не помітила, зате я вушка помітив.

Отже я поліз у шафку з дзеркалом. Там усі порядні львів’яни тримають свої папери. І знайшов те, що шукав. Свідоцтво про одруження. І що ви собі гадаєте? З ким пан Ружанський, бо він на ту пору став Ружанським, оженився? А з Меланією Краґельською. Обоє, як було вказано, «wyznania rzymskokatolickiego». Чудово. От тільки прізвище Краґельська мені диркотіло у вусі. І не даремно. Попорпавшись ще, я вивудив і метрику. І о! Є! Меланія походила з родини Краґелів, але — «wyznania mojzeszowego archidiecezii lwowskiei»... Ого-го! Оце фокус. Мелася наша не така вже й Мелася.

Метрику я прихопив із собою. Напровсяк випадок. Ану ж якась підла душа закрадеться до її хати і в пошуках коштовностей виловить її? Буде біда. Темний час, темні люди й темні вчинки. Але якраз я щиро бажав тільки щастя для Меласі.

Наступного дня я пішов до пана Крауха, заніс йому добрий шмат солонини й поцікавився, як там поживає наш пан Ружанський.

— Тяжко йому, — зітхнув пан Краух, — не хоче свинячий пес працювати. Не розуміє, що праця — шлях на свободу. — Потім він погортав щось у своїх паперах і запитав: — А ви за нього переживаєте?

— Не так, щоб дуже.

— Ну, не переживайте. Він уже доходить, переведуть його до «мусульманів».