Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Тепер з’явились ще гіпсові українці. Про гіпсових святих, що стоять на газонах, я вже мовчу. Люди йдуть і хрестяться на них. А з пластикових вікон зникли хрести, що якимось чином захищали дім від лиха.

24.06.2012

У Станіслава Лема є рецензія на неіснуючу книгу про Голокост якогось Аспернікуса. Я вже читала її кілька разів, кожного разу з іншої потреби. Тепер мене цікавив ґрунт, на якому виростають фашизм і нацизм. Так от, Лем вважає, як справжній інтелектуал, що ці явища створюються людьми з нерозвинутим інтелектом із нижчих суспільних прошарків, для яких характерне невміння домовлятись, що взагалі є згубним у глобалізованому світі. Абсурд і кіч — основні елементи фашизму. Він нежиттєздатний і нетривалий.

Тому мені такими симптоматичними видаються гіпсові звірята і вся попса, літературна й музична. Бо це кіч. Ніщо вперше створене не є кічем. Кіч — завжди вторинний. В основі постмодернізму покладено теж кіч — байдужий до почуттів людини і прихильний до її основних інстинктів.

26.06.2012

Подумала, що перестаю зважати на власні помилки, як забувають про рану, коли вона не на обличчі. Виходити у той спосіб на люди, як виходжу я, і робити помилки — вкрай небажано й необережно. Я потрапляю в потік, а звідти у вир чужих думок, які дезорієнтують. Що з того, що основні принципи мого життя незмінні. Колись назбирається повно помилок, які можуть і їх змінити.

Чого б ото турбуватись про дрібні помилки в цьому здеґрадованому світі, де панують безкарність і несправедливість, де навіть зло не з розуму, а зі сліпоти. Та тому, що ніхто не захистить мою душу, окрім мене.

Мені судилась скромна роль, але головний актор захворів і мене випхали на сцену. Жити всупереч долі — нелегко. Тому я й інтуїтивно обрала сюжет нового роману, де відбувається щось подібне. Якби йшлося про часи героїчні, але ж ні — настали часи ганебні й підлі.

27.06.2012

Немає сонця — нема роботи. А вчора цілий день було як в мішку, потрапила під дощ. Щось не помічала за собою залежності від сонця. Увесь день просиділа над чужим рукописом. Утім, є користь від цієї монотонності. Якась частина моєї свідомості побувала на краєчку Всесвіту, колись я напишу про це. Інша — на Алтаї, де між гір є дивовижне озеро, а мені завжди подобались гірські озера, що кидають виклик логіці земного тяжіння. Потім я побувала в Єрусалимі, згадавши казкові розсипи овочів і фруктів на найбільшому ринку, просто естетичне задоволення бачити це взимку, таке здорове, свіже, гарне. І поруч жебраки, що калатають бляшаними пуделками, вимагаючи пожертви. Не просять, а вимагають. Схід — прекрасний. Там злидні не пригнічують, там люди не переймаються завтрашнім днем і не лукавлять. І там твоє життя належить лише тобі і ти за нього відповідаєш. Не знаю, чи звертали колись увагу на те, як східна ментальність вплинула на Ісуса Христа. Чи як Єрусалим впливав на Львів. Араб на нашому ринку обіцяв мені принести затар і хумус. Є у нього і справжня халва з Ізраїлю. Думка про це розсуває межі світу. А ще я подумала, що не вистачить життя, аби побувати в усіх куточках України, така вона велика. І як хотілося б.

29.06.2012

Записи в щоденнику, як листки, що падають з дерева. Впавши — стають чужими одне одному. Тільки так я розумію, що кожен день справді інший, і цим засвідчую своє невміння вибудувати щось цілісне. Вчора згадала свій давній задум — написати про царицю Шушанік за мотивами її життєпису V століття. Мій зв’язок із Грузією все ще існує. Гарно було б туди поїхати ще колись, але вже в іншій якості — пожити, як живуть усі люди в цій країні. Спершу написати, а тоді поїхати.

Чим далі ти від дому, тим менше відчуваєш відстань. Ніби потрапляєш у паралельний світ. Хрест, сплетений з лози, приставлений до дерева, ось перше, що виринає в пам’яті, коли згадую Грузію. Я першою прокидалась у Тбілісі, раніше, ніж саме місто.

1.07.2012

Вперше за стільки років душа відкрилася до сонця, що сходить. Лише спів птахів, роса по коліна, туман під лісом і синюваті гори. Світ, який не змінюється, в якому я назавжди залишилася дитиною. Він мене приймає, захищає і відпускає. Мій вічний притулок, у ньому немає і ніколи не буде людей.

5.07.2012

Добромиль — три тисячі населення, промисловість зруйнована вщент, молодь — одні наркомани. Здається, лише цього разу, подивившись згори з ратуші на місто, де моє серце, я зрозуміла, що його очікує. Добромиль на це не заслуговує. Коли я розповідала про Слугу з Добромиля, небо прорвалось і линув короткий дощ, і я відчула присутність цієї істоти.