Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Кеніґсберг уже був зруйнований, і Кант давно спочивав під стіною собору. У цьому спекотному отупінні надто багато смерті. Напевно, жити тут важко, в понурому мовчанні й сезонних ритуалах механічного життя. Воно й відновиться, як відновлюється природа після стихійних катаклізмів: повільно й негармонійно, саме по собі, всупереч бажанню, бо так треба. Місто, яке занепадає, ніколи не може гідно померти.

9.07.2012

Лише влітку бувають такі дні: сумирні й погідні, коли всі забувають про тебе й нікому від тебе нічого не потрібно. Такі щедрі, що викликають бажання ділитися з кимось, зробити щось для когось. І такі короткі й швидкоплинні. Вночі падав дощ, коли ж він був востаннє? Стало прохолодніше. Вранці я чую голос нашої двірнички, яка голосно розповідає про себе світу, бо вікна прочинені тепер весь час. Вона трохи ксенофобка, з села, чи не з Романіва, у неї день народження 21 липня. Ввечері активізуються підлітки, кричать. Хтось у сутінках запустив феєрверк. Усе як у «Вині з кульбаб». Навіть вино у мене є: дві пляшки кульбабового вина.

11.07.2012

Певно, то лише в Україні буває, що совісна й чутлива людина не може жити, ні в селі, ні в місті, хоча саме так і живе, хитаючись, як маятник. Згадала незакінчену повість Григора Тютюнника «День мій суботній», наче вступила в теплу річкову воду. Не дивуюсь, що він її не закінчив, бо це не закінчується ніколи в совісної й чутливої людини. Це не можна передати словами. Коли доходиш до розуміння того, що слова безсилі, не хочеться жити взагалі.

14.07.2012

Дивитись на світ наче з вікна автобуса і знати, що ти не маєш уже до нього стосунку, і відчувати радість від того проминання. Немає значення, де ти — серед людей чи сама. Все одно тебе закриває невидимий щит, і так було завжди, тільки ти про це не знала.

Власне через це світ намагається тебе позбутися: сипле піском в твоє скло, пробує злякати, звабити вже не грошима чи успіхом, а цікавим заняттям.

Мені завжди подобалося просто йти, не думаючи, куди й навіщо. Ось так я побувала в місці свого давнього сну: за полем і лісом покинуті будинки, навіть обриси ті самі. На заході, де влітку сідає сонце. Мене довго непокоїв той сон, у якому нічого не відбувалось. І тепер — так само. Тільки пласт чорної глини, нашпигованої скалками слюди, і кущик материнки край дороги. Материнка не росте в наших краях, і глини такої я не бачила. Це може бути знаком того, що й інші сни стануть, можливо, колись реальністю.

22.07.2012

Вже все сказано про Марину Мнішек, усе, що можна. Шукаю той кут, з якого ніхто не дивився. Ось вона в Тушино просить батька, щоб той надіслав їй чорного оксамиту. Кожної хвилини може вмерти, а однак думає про такі речі. Акторка чи просто дитина, яка все ще думає, що в неї є ангел-охоронець. Або той випадок, коли вона, вже одружена, відмовляється їхати до чоловіка, почувши, що той веде легковажний спосіб життя. Старша сестра вдало вийшла заміж, вона хоче її перевершити. От і перевершила, тішиться, що стане царицею московською. Мабуть, лише жінка може її зрозуміти, але про Марину пишуть чоловіки.

Ким би вона була зараз? Ходила б у гості, в нічні клуби, плакала б за зіпсованим манікюром. Вона залишалась би такою жадібною до життя завжди. Я знаю чимало таких жінок.

Але листи в неї гарні, дуже емоційні і щирі. Вона передає в них усе, що думає у цей момент, не озираючись у минуле й не заглядаючи у майбутнє. Їй, по суті, байдуже, що про неї думають, адже вона виконує лише чужі бажання. Тож нехай інші дбають про її репутацію.

23.07.2012

Земля — це жива істота, але наскільки вона мисляча, чи, може, просто керується інстинктами. В наш час не може бути пророків, бо їх не сприймають. Чи існує товариство людей, які замислюються над тим, як врятувати Землю і заодно й себе, бо ми також частина землі? Вийшли з неї і підемо в неї. Хоча поводимо себе як насіння, занесене з космосу. Але тільки люди. Тварини — це рідні діти Землі, з ними легше знайти порозуміння.

Ось ці думки заважають мені думати про інші, проминальні речі.

Пригадую прочитане в дитинстві оповідання. Конан Дойля «Коли Земля зойкнула». Треба завдати комусь болю, щоб переконатись, що він живий. Мові, наприклад.

25.07.2012

Небо затягнуте сірим, парить, але дощу нема. Вчора ходила по траві: роса була якась липка. І боляче жалила кропива на старому єврейському цвинтарі у Щирці. Набрала з собою полину, везла жмут, притуливши до себе, ніби хотіла обгородитись гірким запахом від чогось. Таке відчуття, ніби це триватиме вічно.