Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Як можна весь час жити в цьому — загадка. Усе, що я хочу собі дозволити, це тверезий погляд на речі.

14.05.2012

Проблема не в тому, що можна створити собі паралельний світ і жити у ньому. Так живуть дуже багаті люди і дуже бідні, божевільні, наркомани, алкоголіки, їхні паралельні світи існують повністю ізольовано від інших. Основний світ, який у давнину вважали Серединним, неприйнятний для більшості з нас. Це світ суспільних та інших угод, світ покарань і гніту над особистістю, світ приниження. Він тримає нас не мудрими законами, а тим, що обіцяє захищати від хаосу. Ми платимо йому за захист непомірну ціну, хоча захист здебільшого нікчемний. Так було завжди.

Проблема у тому, що ці паралельні світи створюються задля втечі і є актом безсилля, а не перемоги. І що усі спроби створити досконалий Серединний світ приречені на невдачу. Ніхто не знає, яким він має бути, бо творці теорій самі недосконалі. Можливо, той справді досконалий світ перевершує нашу уяву і ми б відкинули його, якби хтось показав, як він виглядає. Платонова печера досі існує.

16.05.2012

Вечір п’ятниці, Львів. Ще видно, але вже присмерк і будівлі іншого кольору. Ще не увімкнули підсвітку на Оперному, Бернардинів і Домініканів. Людей більше, ніж удень, сама молодь. Галас, співи. Оскільки в Національному музеї зробили перерву до піводинадцятої, не вдалось потрапити на виставку. А робити більше нічого, в повітрі надмірне збудження, аж агресивність, і таке відчуття, що за тобою стежать як за потенційною жертвою. Я знаю, що пізніше і не в п’ятницю в центрі стає просторо. Можна йти і думати про щось своє.

І цілу ніч снилися неприємні сни, в яких не було того, що мало би бути, про що думала увесь день. Якби я писала це на папері, то зіжмакала б його, і залишилися б слова, які не написала, але які крутились у голові весь день: «Дім мови, дім смутку».

19.05.2012

У мене в «Королівстві» була загадка-лічилка: «Золота горо, де ти була вчора?» Або я не знаю, як це назвати. А вчора я була на справжній Золотій горі в Щирці із залишками княжого замку, з церквою XV століття, на стінах якої кілька століть поновлювали (підмальовували) сліди крові загиблих в часи татарської навали. Гора — розкішна і дуже велика. По ній можна ходити увесь день, лежати у м’яких зелених улоговинах, блукати по величезному єврейському цвинтарі ще з XIV століття, схованому в лісі, чути потяги, що пропливають зеленими і брунатними зміями біля підніжжя гори, не думати про те, що світ такий самий жорстокий, як і тисячі років тому.

Втім, можливо, я ще намалюю двері, щоб вийти і побачити, що за ними.

21.05.2012

Ще тільки подекуди розквітають суцвіття бузини, а я вже зібралася варити бузиновий мед. Пахне всюди акацією, вздовж лісу ціла смуга дерев, що заглушують запахи міста. А в селі бузина біля річки, на кутах огорож, завжди рясна, живуча, яка з білої раптом стає чорною і стікає соком. В дитинстві один хлопчик, мамин учень, просто на очах зробив з бузини сопілку, виштовхавши іржавим цвяхом серцевину.

Ми їли пряні ягоди черемхи і боялись їсти солодкі ягоди бузини. Але коли я стала дорослою, то зрозуміла, що втратила зв’язок з цією гарною рослиною, яку оцінили по-справжньому лише птахи. Можливо, всі мої невдачі й поразки через те, що я не зізналась у тому, що бузина — сестра мені, і що ніколи мені не стати в очах людей вишнею, яблунею чи апельсиновим деревом.

23.05.2012

У ставленні до рідної мови — низький больовий поріг. І не лише у мене. Ніщо не завдає стільки болю, як нехтування нею чи загроза її існуванню. Може, у нас це вже закладено в генах. Ніяк не забуду те нещасне дитя, яке віддали до російської школи, щоб забезпечити йому світле столичне майбутнє. Воно ходило за мною і як зачароване слухало мову, яку відібрали у нього рідні батьки. Тепер це вже дорослий чоловік, неважко здогадатись, що в нього нема ні освіти, ні світлого майбутнього. І таких покалічених дітей сотні тисяч. Зі зґвалтованим інтелектом і відсутністю морального імунітету. Рідна мова дає, попри можливість розвитку, ще й імунітет. У мене теж могли би бути такі батьки і з мене нічого б не вийшло путнього.

29.05.2012

Перше. Часом ми надто жорстокі до тих, хто не виконує свої обов’язки як слід. Це означає, що ми граємо за тими ж правилами, що й усі інші, а не захищаємо певні моральні та духовні вартості, як нам здається. Я маю на увазі Яна Щасного Гербурта, магната, що порушив правила гри.