Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

6.05.2012

Філіпінська леґенда про прекрасних істот, схожих на ельфів, які живуть у неймовірно гарних містах. Вони приходять до земних жінок і чоловіків, а потім до дев’яти років забирають своє потомство, якщо дитина дає згоду. Іноді вони з’являються у вигляді диких свиней чи кажанів. Ніщо не буває досконалим — у них немає почуттів. Але чи всі наші почуття — ознака досконалості, у цьому я маю великий сумнів. У дітей деякі почуття зовсім нерозвинені, деякі з них шляхетні, а інші навпаки. Гадаю, почуття можна розділити на ті, що з’являються внаслідок зовнішніх подразників, і ті, що виникають внаслідок думок.

Я пам’ятаю себе дитиною — я не вагаючись пішла б із тими істотами у їхній прекрасний світ. І те саме зробила б зараз. Ніколи не могла жити в нашому світі. Можливо, таке буває, коли перестають боятися смерті, і в цьому суть леґенди. Але ж і Христос закликав, по суті, до цього, тому я не можу вважати цю думку ганебною.

7.05.2012

Триматись подалі від будь-якого публічного літературного життя — гарантія літературного довголіття й душевного спокою. Критики нехай пишуть для критиків і читачів, для кого завгодно, але не для письменників. Вони тільки збивають з пуття. Письменники можуть оцінювати один одного, давати поради, філософи чи психологи трактувати їхні твори у своїх дослідженнях. А критики — від лукавого. За все життя я написала три рецензії, і мені неприємно про це згадувати. Це якесь неприродне заняття, глибоко мені чуже.

Для когось це єресь, але мені байдуже. Я заплатила за неї дорогу ціну, як то може видаватися збоку, але насправді й ціна для мене порожнє місце. Гадаю, більшість людей, які не належать до тієї каруселі, що зветься літературним процесом, мене зрозуміють. Як я розумію, чому Сковорода жив так як жив, Кафка просив спалити свої рукописи, а Селінджер відгородився від цілого світу.

9.05.2012

Дві гори — одна католицька, інша православна. На православній — світла мурована церква, збудована замість згорілої дерев’яної і український цвинтар. На католицькій — монастир францисканців і польський цвинтар. Місто чітко поділене на дві частини. У монастирі — психоневрологічний інтернат. Наче й не страшно, але я знаю, що там є корпус, де люди не встають з ліжка. Найубогіший притулок з усіх можливих, звідки єдина дорога на цвинтар, що розташований скраю польського. Безіменні хрести або якісь зливки цементу замість надгробків. Зате на кожному — букет штучних квітів. Сам польський цвинтар наче з оповідань Лавкрафта: хрести позбивані, обличчя скульптур розтрощені, плющ повністю огорнув надгробки. І несамовито кричать ворони над своїми гніздами.

Але травень усе це прикрасив нарцисами і пружною зеленою травою. А далі поле — три підопічні інтернату з мотиками йдуть розбивати скибу на городі.

11.05.2012

У ніщо — все. Суспільство диктує умови, які потрібні, щоб досягти успіху. Але ні умови, ні успіх не є тим, заради чого варто губити власну душу. Просто ми ставимо дешеву ціну там, де вона не передбачена апріорі: ані висока, ані низька. Усе це безмежно далеке від творчості й від потреби в любові. Щоб це зрозуміти — слід віддалитися. Іноді ми відходимо, тоді повертаємося кілька разів у житті, не перейшовши межі, за якою неможливе повернення. І це добре, що не відразу, це по-людськи. Катари знали, що у земному житті спасти душу абсолютно — неможливо. І навіть не варто. Але поступово віддаляючись, ми відчуваємо полегкість.

Мені в житті траплялося багато людей, які повірили у власне очищення і охололи серцем. Їхні вчинки суперечили їхнім словам. Особливо небезпечно це в літературі. Ментальний егоїзм спустошує, школа життя зачиняється. Ми повинні просто йти, весь час йти туди, де наша душа почуватиметься комфортно, водночас розвиваючи її, а не вкривати позолотою.

13.05.2012

Скульптури не виходять зі своїх ніш і повільно припадають пилом. Однак кожен митець прагне стати каменем, бронзою чи хоча б гіпсом. Чи потрібні ми у майбутньому, якщо навіть випереджаємо свій час? Некомфортність теперішнього існування може означати також те, що ми краще відповідаємо минулому. Хоча про нього знаємо лише з книжок і документів. Очевидно, тут ми маємо справу з непристосованістю взагалі, творчим аутизмом. Амбіції, збудовані на ілюзії, роблять нас ворогами чи недоброзичливцями. Ми дозволили втручатись у це людям, які не мають жодного стосунку до творчості — журналістам, критикам, просто закомплексованим людям, хамам, неукам. Час від часу я зазираю на якийсь літературний сайт, аби виміряти дистанцію, і кожного разу це нагадує мазохізм. Але водночас я препарую довколалітературне середовище, окуповане марґіналами.