Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

27.03.2012

Чотири дні залежності від погоди. Залишаю на ніч відхилену штору, щоб вранці побачити, чи не сильно гойдається віття дерев, чи не вкритий дах прибудови снігом. Вітер не дасть мені зійти на гору, а сніг — згрібати торішні бур’яни. Я ще не знаю, що по обіді може визирнути сонце і настати справжня весняна благодать. Ой рано я приїхала. Не можу зігрітись у хаті, де дме з-під підлоги. Така дошкульна ця весна. І від посухи нічого не росте, тільки перші квіти мати-й-мачухи розквітли, а по жимолості й ружах не скажеш, чи пережили вони зиму, чи ні. Таке розчарування, його я розбавила втіхою від тиші, новин, спаму й читанням «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського, що затягнуло мене у світ, де тіло й душа віддаються випробуванням і де навіть влітку холодно в глибоченних ярах.

А сьогодні, вже у Львові, побачила сніг за вікном. Це нічого не змінює в моєму житті тут, не порушує жодних планів. І якась дивна думка вгніздилася: чому ми не прокидаємось вранці кимось іншим? Адже може таке зробити душа: помінятись з кимось тілом, без відома господаря? Нехай була б я не собою хоч трохи.

1.04.2012

Книжки, які я перечитувала десятки разів у дитинстві. Деякі з них досі в селі. Дитячих книжок у мене не було, то я читала історичні романи. Опільський, Мордовець, «Фараон» Пруса… А ще підлітковий роман про Марко Поло. Книжки позичали батьки, деякі з них так і пропали. Ага, ще «Неопалима купина» Сергія Плачинди, згодом заборонена. Зачитані до дірок Квітка-Основ’яненко і Нечуй-Левицький. Ювілейний «Кобзар» 1961 року, який мама привезла з Канева. Одне слово, здорове читання.

У нас були старі підручники з історії, деякі зникли, а решту я перевезла до Львова і вони ще знадобились моїй дочці в університеті, бо справді були хороші. Старезний німецько-російський словник 1947 року, хрестоматія для читання з історії Греції й Риму. Книжки тримали у книжковій шафі. Внизу були всілякі папери, серед яких я іноді знаходила щось давно нечитане. Або мені снилось, що знаходжу. Добра книжка завжди була м’яка, пошарпана, з витертими палітурками. Я й досі віддаю таким перевагу. Усе життя мене мучив книжковий голод, як іншим дошкуляє відсутність спілкування.

2.04.2012

Речі не на місцях, посеред кімнат наскладані дошки для нової підлоги. За зиму в кухонних рушниках миші встигли вивести мишенят і випустити їх у світ. Газети на полицях погризені, з горіхів акуратно виїдена серединка. Що вдієш, коли кіт-господар живе тепер в іншому місці й приходить тільки тоді, коли я приїжджаю. Тепер тут завжди холодно й незатишно. Колись я заберу до Львова свій портрет, що зараз висить на стіні. Мені на ньому вісім років. Я підстрижена коротко-коротко, щоб темніло моє надто руде волосся. І посміхаюся. Це була забракована фотографія, але тато з мамою вибрали саме її і вставили в раму.

3.04.2012

Ненависть найогидніша тоді, коли її висловлюють, не дивлячись людині в обличчя і не показуючи власного. І ще коли ненависть маскується під дискусію. Не було б у мене Інтернету, я б і не знала про це. Я давно вже не задаю свого прізвища в пошук, бо з недавнього часу перед багатьма з нас постала проблема: як захиститись від анонімного бруду й хамства й виробити від нього імунітет. Це політики й шоумени мають імунітет: чим більше галасу, тим краще. Головне, щоб їх пам’ятали.

Та коли йдеться про мене, я думаю тепер, куди це все нас заведе. Ми живемо в будинку зі скляними стінами, і наше найінтимніше життя виставлене напоказ. Для того, щоб принизити нас якнайбільше. І загнані у глухий кут павуки всесвітньої мережі починають битися між собою. Апокаліпсис, мабуть, так і виглядає. Якийсь спонтанний неототалітаризм, спровокований найпростішими інстинктами. Але водночас утворюються вузькі спільноти, чиї інтереси не суперечать нікому, наприклад, спільноти любителів ірисів чи собак певної породи, чи гурманів. Їм дозволяють існувати, бо вони не здатні змінити світ.

5.04.2012

Цілу ніч падав дощ і нарешті пробудив землю. Я виглянула у вікно й побачила зелену траву. Тепер є на чому спочити втомленим очам. Таке саме повільне оновлення відбувається і в мені. Я не можу спілкуватися з тими самими людьми, наче мала з ними довгу-предовгу розмову і тепер потрібно зробити перерву. Не можу писати так, як раніше. Образно це можна пояснити наче паузу між весною і зимою. Та навіть тіло почало поводитись не так, як раніше. Надто довго я хворіла. Можливо, подібні речі відбуваються не тільки зі мною, а й з цілим Всесвітом. Єдине, що можна зробити, — це відпустити усі ті процеси, нехай діється те, що діється, хай навіть йде до гіршого.