Галина Пагутяк - Кожен день – інший. Щоденник

Багато пісень не збереглося, дещо можна знайти у Костомарова, Мордовцева, Куліша. У XX столітті записи піддавались цензурі з огляду не так на політкоректність, як на створення іміджу війська. А відтак ми маємо ідеалізовану історію, неправдиву й сфальшовану. Добрими намірами вистелили дорогу до українського пекла.

18.03.2012

Образ саду в українському бароко — це не райський сад, а сад Гетсиманський — сад страждань, що веде до духовного очищення. Чому я раніше над цим не замислювалась? Мабуть, треба було поїхати до Єрусалиму й побачити ті покручені вузлуваті оливи тисячолітньої давності. І прочитати апокрифи. Одна леґенда розповідає, що вигнаний з Раю Адам довго блукав по землі, не знайшовши поживи. А потім все-таки випросив у Бога шматок Раю, на якому і вчився господарювати. Бог дав йому рискаль і мотику для обробітку. Отже, праця коло землі благословенна Богом і водночас є покутою за гріхи.

Я також створювала сади. Вони були далекими від досконалості, але плоди їхні смакували мені найбільше. А в дійсності мені доводилось оплакувати кожне дерево, яке всихало або його зрізали, щоб не заважало. Приїжджаю до села — немає сливи, немає вишні. Горіх, який я посадила разом з татом, повалила буря. А молоді деревця, знаючи про долю своїх попередників, ростуть абияк — кволі й покручені.

Розмірковувати над цим — все одно, що плести нескінченне плетиво і жити у світі, де не існує пір року. Не падає дощ і сонце не гріє.

20.03.2012

Земля така суха, що нічого не проростає. Я ніколи не бувала цієї пори на Личаківському цвинтарі: ще не прибрано, усюди повно сухого листя. Ми згадували тих, хто відійшов, коли надибували їхні могили. Колись я не знаходила жодного знайомого імені, тепер вони чи не на кожному кроці. Але просто знайомі, з ким майже не спілкувалась, бачила раз чи два в житті. Цього замало, аби відчути гіркоту втрати. Але коли спиняєшся, то тебе наповнює порожнеча, а в куточку павутиння провини. Відмерлі клітини живого організму — ось що таке цвинтар. Які б пишні пам’ятники і багатослівні написи їм не присвячували.

22.03.2012

Навіть люди-машини чи люди-рослини в тому середовищі, що називається так велично «Життя», іноді бувають дуже складними. Пізнавати їх потрібно дуже довго, так довго, що може забракнути часу. А що вже казати про людей, у яких майже відсутні рослинні чи мехнічні компоненти… Ми бачимо лише берег континенту, а не те, що в його глибині. Та навіть берег постає щоразу в іншому ракурсі та іншому освітленні, доки корабель гойдається на хвилях.

В чужій країні зустрічаєшся з людьми і, знаючи, що більшість із них бачиш вперше і востаннє в житті, відчуваєш смуток від того, що розлука неминуча. Намагаєшся втримати їх, обмінюючись адресами, телефонами, візитівками.

А тим часом Америка — поруч. Та Америка, яку ми вже, здавалося б, відкрили. Та, виявляється, за ніч чи день берег змінився до невпізнання.

24.03.2012

Я ніколи не можу зрозуміти дорослих, які змушують дітей грати у фільмах, де багато насильства. Таких фільмів дедалі більше: діти-привиди, діти-жертви, діти самогубці. Що відчувають діти, які грають ці ролі, чи здатні вони відрізнити реальність від вигадки? А є ще конкуренція, амбіції, спокуса грошей і успіху. Так рано ставати ницими, а отже, дорослими. Ніхто не простежує їхньої долі згодом. Коли я бачу розмальованих десятирічних модельок, співачок, всіляких міс, то починаю розуміти, звідки такий спалах педофілії у світі і чому так процвітає дитяче порно, з яким намагаються боротися відповідні структури. Однак їм не впоратися з бізнесом, який диктує попит на цей товар. Це все одно, що боротися з алкоголізмом і продавати алкоголь.

Дедалі більше людей мріють, щоб їх забрали літаючі тарілки від усього цього.

26.03.2012

Я все відходжу кудись далі напевно й через те, що діється довкола, викликає все більшу відразу. Це виглядає як потік асоціацій з минулим. У письмі — кодові образи, які, здавалось, мали би дати поштовх до розуміння і стати символами. Як, наприклад, осине гніздо в покинутому й зруйнованому будинку. Я передбачаю собі читача-співрозмовника, що непомітно сам стає творцем, створюючи вже іншу книгу. Так у Кутзее часом за одним текстом йде розповідь про ту саму подію. Але це не варіант сюжету, а інше бачення. Наче паралельний світ.

Я сама вже як те осине гніздо в нікому не потрібній книзі. Ніхто не знає, що там усередині, тому намагається позбутися його дистанційно, не торкаючись руками. Але хто там стане зазирати в старий, понівечений часом будинок…