Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Виглядало дивним, що хлопець читає вірші. Та ще й «за любов».

Марина з тривогою підвела очі, гнівно зиркнула в зал. Якби у неї зараз була бомба, вона б залюбки підірвала їх всіх, разом із собою!

Хлопець припинив читати.

— Досить! Давай кіно!! — залунало з десяток голосів.

Хлопець зійшов зі сцени і вийшов з залу.

Марина, сама не розуміючи навіщо, почала протискуватися між щільно поставленими стільцями.

Вискочила на вулицю.

Побачила, як він іде сквером, сідає на рідкозубу лаву, дістає цигарки, байдуже роздивляється довкола і опускає голову: так, тут немає на що дивитися. Пам’ятник Леніну, сто разів пофарбований срібною фарбою, перекинуті і розтрощені гіпсові смітнички, пляшки під деревами.

Марина здивувалась, що цю вбогість помітила лиш тепер, очима цього «ромеро».

А ще здивувалася, бо увесь цей суцільний смітник досить легко прибрати.

Але ніхто і ніколи не мав такого бажання.

На тремтячих ногах пішла уздовж алеї, нерішуче уповільнюючи ходу.

Їй закортіло заспокоїти хлопця, сказати, що не всі тут дурні, що не всі реготали, що вона… Що вона може піти за ним куди завгодно аби хоча б ще раз побачити перед очима те яскраве розгорнуте віяло.

Наблизилась.

— Ви читали гарні вірші. Дякую. Мені дуже сподобалося. Чесно…

Він поглянув на неї байдужим поглядом, криво посміхнувся, кивнув. Мовляв, не налаштований на розмову з провінційними дурепами.

— А як там далі?.. — знову тихо промовила Марина.

— Де? — не зрозумів він, дивлячись на неї, мов на набридливу муху.

— Ну далі, у вірші…

— A-а… у вірші…

Зітхнув, промовив скоромовкою:

Замовк, дивлячись вгору, ніби говорив з повітрям.

— Гарно… — сказала Марина. — Це ваше?

— Жак Превер…

Підвівся, влучно вистрілив недопалком в урну. І пішов.

Марина дивилася йому вслід і жувала кінчик коси.

І саме тут і саме тоді вирішила: вона тікатиме звідси.

Тікатиме доки не пізно.

Доки запрограмована доля не привела її на трасу.

…Втекти вдалося лише через два роки, після закінчення школи.

Атестат в неї був непоганий. Давав можливість вступити до промислового технікуму — єдиного в їхньому місті престижного закладу.

Звідти одразу брали помічником майстра на завод. Років через двадцять можна було б дослужитися і до технолога.

У тому, що Марина вчинить саме так, у близьких та подруг не було жодного сумніву.

— Будеш, як сир в маслі… — сказала Танька, котра вже зо два роки парилася на трасі, продаючи шини і в дощ, і в спеку.

Домашні раділи, крутячи в руках атестат.

— Тепер і з тебе будуть люди, — з гордістю промовляв батько. — За це і вип’ємо.

І випив.

Зупинився аж на третій тиждень, коли доньки вже вдома не було.

— А де Марина шастає? — запитав у матері.

— Поїхала…

Кинула крізь зуби і відвернулася до вікна, пересмикнула плечима і кілька секунд постояла до нього спиною.

На більше він не сподівався. Знав, що цих слів досить і більше не варто говорити. Ані обурення, ані здивування, ані обговорення — вона все одно мовчатиме. А що буде робитися в її голові, одному Богові відомо.

За майже тридцять років шлюбу вони розучились розмовляти.

Тепер, коли його скоротили з роботи, а дружина працювала на «півставки», стало трохи важче, адже майже весь час проводили вдома разом, як пенсіонери. І все ж таки треба було хоча б іноді розтуляти вуста.

Мати їх розтуляла тоді, коли йшлося про меню на обід чи вечерю, або коли хтось з родини хворів.

А так переважно мовчала. Навіть серіали не обговорювала. І ніколи нічим не обурювалась. Просто констатувала факти: ціна на молоко зросла, на вулиці — мінус десять, батареї ледь теплі, банки збанкрутували, померла сусідка з першого поверху, чоловік знову запив.

Гостро сприймала лиш те, що стосувалося доньки, якщо та нагадувала про своє існування необхідністю замінити зношені туфлі на нові.

Але і те тримала в собі, як от тепер: відвернулась до вікна, смикнула плечима, повернулась і знову взялася помішувати щось у каструлі.

— Поїхала? Куди? А де гроші взяла?! — без жодної надії на реакцію, повторив Павло Костянтинович.

— Я трохи дала, — відповіла Олександра Іванівна. — Поїхала до Києва.