Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Просиджувала в бібліотеках, в театрах чи кіно, дивуючись з того, що сокурсниці так легко марнують час на дискотеках.

Ех, коли б зараз зустріти того «Ромеро»! Вона б вже не гризла косу в розпачі і напевне б знала, хто такий Жак Превер…

До закінчення інституту прийшла з червоним дипломом і непідробною цікавістю до… мовних розладів.

Це була одна з тих визначних і майже сакральних речей, яка по-справжньому зацікавила її, хвилювала і зачіпала за живе — незвичайні і рідкісні патології людської психіки. Те, що заведено вважати відхиленням від норми чи хворобою.

У ній збурився і власний досвід, котрий дотепер видавався їй дивним.

Скажімо, через ті уявні картини, які вона могла бачити, знаходячись будь-де — в транспорті, на вулиці, на зборах.

Часом ці картини і ситуації, в які вона себе «переселяла», були реальнішими за будь-яку реальність. Більше того, в тій своїй реальності вона могла відчувати запахи, звуки, навіть — дотики.

Але цікавішим у цій уяві було інше, і воно здавалося Марині наближеним до якоїсь науки, якої вона ще не осягла.

Отже, її багата уява мала два ракурси, які вона називала «дедуктивним» і «індуктивним». Залежно від настрою, вона могла пересунути себе у той чи в інший бік.

Скажімо, в «індуктивному» вона могла побачити цілу країну, взявши до рук лише один камінець з її дороги.

Звісно, Марина знала, що цей метод давно існує, як логічний перехід від часткового стану речей до загального. Але навіть з точки зору логіки, вона не могла пояснити, чому підібравши будь-який камінець і покрутивши його в руці, вона могла запросто викликати видіння з життя цілого будинку, від якого він відвалився, відчути його і відтворити так явно, ніби вона жила в ньому.

Не менш цікавим був і інший ракурс — «дедуктивний», коли натовп, юрба, черга або навіть географічна мапа — і взагалі щось надто картате і розмито-об’ємне, перетворювалось на одиничний, окремий випадок. І тоді вона до дрібниць бачила в натовпі кожне обличчя або кожну травинку, кожну нитку, вплетену в килим…

Пояснити це комусь було надто складно. І Марина залюбки користувалася цими двома ракурсами своєї уяви, щоб просто урізноманітнити життя.

На більш серйозні рейки ці спостереження за собою і людьми поставив старенький викладач Арнольд Семенович, котрого на лекціях майже ніхто не слухав, адже говорив він повільно і собі під ніс.

Викликали його почитати лекції просто з дивану, «з пенсії». Адже ніхто зі спеціалістів не хотів гнути спину на копійчану ставку перед двадцятьма дівахами, у котрих, за словами куратора, «тільки заміжжя в голові».

Від нього вперше почула про Рональда Дейвіса, скульптора і бізнесмена, колишнього дислектика, засновника Центру досліджень проблем читання при Центрі корекції дислексії штату Каліфорнія.

Зачепившись за ім’я, почала «розшифровувати» англійські статті про проблему, котрої нібито і не існувало в буремному «пострадянському» суспільстві.

І, як це часто буває, тема, закрита для багатьох лише тому, що вони ніколи не стикалися з нею, почала траплятися їй на кожному кроці.

Пригадала хлопчика-однокласника, зацькованого учнями і вчителями, Вовочку Смірнова, і його танталові муки над сторінкою друкованого тексту чи при написанні диктанту. Вчителька зачитувала вголос його «абракадабру» і відчайдушно сміялась разом з усім класом. Потім цього Вовочку перевели до спецшколи і всім стало легше жити — «дебілам не місце поміж нормальних дітей!».

Де він тепер, той нещасний Вовочка з вічними заскорузлими «ципками» між пальців? Вантажить цеглу на заводі чи бомжує серед собі подібних? Не зустрівся йому на шляху Рональд Дейвіс чи хоча б нормальний психолог, який би розпізнав в ньому зародки геніальності.

Згадувала інших — роботяг «гумового містечка», котрі ледь тримали олівець в руках, писали з помилками і не читали нічого, крім телевізійної програми. Їм легше було підкорюватись чужій волі, ніж наполягати на своєму.

Розмірковуючи таким чином, Марина дійшла висновку, що у світі — безліч моральних дислектиків. Причому, хворих «за власним бажанням».

Цілком нормальні від народження, вони були сліпі й глухі до світу, немов кроти. Копнула проблему в своїй «дипломній», котра, за словами Арнольда, потягла на половину кандидатської.

Той самий Арнольд Семенович, Царство йому Небесне, встиг познайомити її з директором центру розвитку дитини «Індиго XXX».

І на той час, коли її подруги розлетілися по дитсадках, школах або, отримавши диплом, вдало чи не дуже стрибнули у заміжжя, Марина вийшла на роботу в досить престижну клініку і вперше в житті змогла відсилати батькам гроші в своє «гумове містечко».