Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Так все починалося.

Наговоритися не могли, мріяли про дитину, стояли в досить швидкоплинній черзі на «малосімейку» від заводу.

Вкапував. Дихав паленою гумою, кашляв слизом, стояв у черзі за профспілковими путівками на Азовське море. «Записувався» на картоплю, на кавуни, на новорічні пайки, на меблі, на…

Потім виписувався звідусіль, адже грошей вистачало лише на пляшку.

А чи не забрала донька всю родинну заначку, раптом спалахнуло в його охопленій бажанням похмелитися голові.

Думка була такою нестерпною і жахливою, що він, забувши про післязапойну клятву чемності, кинув ложку, відштовхнув чашку з чаєм і кинувся до комоду з білизною.

Стосики простирадл полетіли на підлогу, руки ходили ходором.

— Не знайду — вб’ю… — бурмотів він. — Тут стольник був!

Але вбивати було нікого: в цей час Марина водила пальцем по списку щасливців, що пройшли перший тур до театрального…

…Водила довго.

Доки зрозуміла: її в тому списку немає…

Вийшла і сіла на сходи, чудово усвідомлюючи, що так і має бути: пішла навмання, не приготувавши ніякого «творчого доробку», поспіхом прогортавши якусь незрозумілу тоненьку брошурку «про кіно», що дала їй на одну ніч сусідка по гуртожитку.

— Ти взагалі знаєш, що таке театр чи кіно? — запитала вона. — Або — бути там, або — головою у воду! Так Марія Заньковецька вважала.

Марина такого шаленства не відчувала.

Просто хотіла, щоби перед очима знову розкрилося те чарівне віяло.

І бажано, щоби воно було в руках того самого «Ромеро Санчеса».

Вона весь час виглядала його в обшарпаних коридорах, а наштовхувалася лише на красунь і красенів, котрі втупивши очі в стелю, бубоніли вірші.

І ось тепер сиділа на сходах, затуляючи очі косою.

Коса була вже мокра, коли до неї повернувся слух і вона, мов крізь подушку, почула голоси дівчат, що стояли чотирма сходинками вище:

— Ну і хрін із цим інститутом! Я, можливо, до педагогічного подамся. Там іспити через три дні починаються — встигну.

— А там хіба конкурсу немає?

— На логопедію, кажуть, зовсім мало.

— Чому так?

— А кому цікаво потім у дитсадку працювати? Неперспективно…

Вони ще погомоніли про несправедливість викладачів, про хлопців, які тут «пихаті й ціни собі не складуть», про те, що бачили в коридорі саму Аду Роговцеву, про гуртожиток, який треба звільнити протягом доби, і про те, що повертатися додому не збираються. Краще вже їхати торгувати маргарином та прасками, які можна набрати «під заставу» або найнятися на бананові ятки на ринку. Адже ринків тепер багато — майже на всіх стадіонах. А можна знайти «папіка» з мерседесом.

Марина дослухалася до розмов, обираючи з-поміж варіантів, які обговорювали дівчата, щось для себе. І зрозуміла, що підходить їй лише один: дитяча логопедія. Хоч що воно таке, уявляла слабо.

Але чітко знала: якщо вже вибралася сюди, то не заради «папіка» на мерседесі чи торгівлі на ринку.

Ані їжа, ані одяг, ані інші блага, що могли задурно подарувати часи першої кризи, її не влаштовували. І це вона знала напевне!

Виписуючись з гуртожитку, дізналась у щиросердої вахтерки, де знаходиться той педагогічний, про який почула від колежанок по нещастю.

І на подив легко вступила на непрестижний факультет.

Поки тривало довге літо, найнялася таки торгувати бананами на ринку, зняла койку в кімнаті на десять дівчат біля вокзалу.

…Дівчата були різні і наслухалась вона теж різного, набралася розуму, а разом із тим — переконалася, що то не її життя. Що краще, як вичитала у свого улюбленого Омара Хайяма, «голодувати, ніж їсти абищо».

Голодувала.

Тижнями смажила цибулю, їла з хлібом, що цупила з їдалень.

Але у вересні прийшла на заняття, не як усі — а в елегантному сірому костюмі і білих черевичках-«човниках», на купівлі яких і заробила перші ознаки гастриту.

Але то все було несуттєво, адже з першого дня нового життя на неї ринув вал інформації, якої так жадала і яка — Марина відчувала це майже на фізичному рівні! — почала розпирати щільні стулки її «віяла». Всотувала знання, мов губка, нанизувала відповідь на поставлене запитання, немов петельку на гачечок.

Жага до знань і те, як вони вели її до нових і нових відкриттів, скидалося на Інтернет, про який тоді ще й мови не було: кожне нове ім’я, поняття, цікава цитата, почуті в випадковій розмові чи вичитані з книжок, спонукали шукати більшого — про це ім’я, поняття, про те, що означає цитата і кому належить. А вже ті відповіді чіплялися за інші запитання, які треба було нанизати на гачки. Зрештою, виходило непогано зіткане полотно…