Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Набравши, як годиться, повні кишені насіння, Марина відправилася туди зі старшими подругами, яких більше цікавила не так зустріч, як представники тієї «творчої молоді» чоловічої статі.

Вони всілися в останньому ряду і на всю котушку запрацювали щелепами, гигикаючи і обговорюючи останні околоточні новини.

Потім на стару обдерту сцену, що скрипіла, мов диван у дядька Петра з першого поверху її двоповерхівки, вийшло п’ятеро студентів — дві дівчини і троє хлопців.

Пообговорювали прикиди дівчат. Всі юні модниці в містечку ходили в лосинах з люрексом і довгих футболках чи коротких джинсових, виварених у відбілювачі спідницях, викроєних зі старих джинсів, на головах — високі «начьоси», на обличчі — чорні жирні «стріли» і сині тіні аж попід брови.

Ці ж, «творчі», були блідими, мов міль, з затягнутим у «конські хвости» волоссям, без косметики. Одна — в потертих джинсах, друга в довгому безформеному сарафані-хакі, в сандаліях на босу ногу. Обидві — з рясним бісерним плетивом на зап’ястях. Як сказала котрась з подруг — «барбацуци».

Хлопці були цікавіші. Був серед них кучерявий товстун (в залі одразу піднявся регіт), «очкарик» — гарненький, але в окулярах і той, на кого пішла вся увага, адже трохи скидався на Ромеро Санчеса з мексиканського серіалу, який тоді демонстрували по телевізору.

Дівчата голосно перешіптувалися, штурхалися з хлопцями, очікуючи «на кіно». Кіно нікому не сподобалося, адже показали якісь короткі стрічки, в яких не було ані поцілунків, ані пісень, ані гарних краєвидів.

Приїжджі по черзі виступали, з пафосом і захватом називали невідомі імена, читали уривки незрозумілих текстів і навіть вірші. Після того оголосили «час запитань».

Запитання залунали під сміх і свист, адже стосувалися сьогоднішньої дискотеки, на яку запрошували «Ромеро Санчеса» та очкарика, нехтуючи кучерявим.

Про ціни в столиці.

Про сімейний стан мексиканських акторів…

Тетяна, одна з найбойовитіших, вигукнула:

— А мене зможете зняти в кіно?

На що зал відповів диким реготом і репліками: «Мало тебе, шльондру, знімали?!».

Марині було трохи ніяково дивитися на все те.

Не те щоб вона не поважала своїх, але було в реакції залу щось сороміцьке.

Вона з усієї сили напружувалась, аби спромогтися бодай на одне розумне запитання «столичним штучкам», щоби вони не подумали, що тут сидять самі невігласи.

Але на свій подив і навіть острах зрозуміла, що її словниковий запас, її знання і — більше того! — все її п’ятнадцятирічне життя вже… вичерпане, мов діжка. А на дні бовтаються лише уривчасті клапті куцих знань, отриманих в школі.

Це відкриття пронизало її від маківки до кінчиків пальців…

Можливо, відчуття кінця світу посилилося ще й тим, що вона не могла відвести погляду від «Ромеро» — серйозного і зосередженого юнака, котрий дивився у зал відстороненим поглядом, немов перед ним розгорнув свої шатра продуктовий ринок. І Марина чітко побачила себе овочем на прилавку.

Невідоме життя розкинулося перед нею, мов китайське віяло.

Розкрилося, засяяло кольорами, заворожило візерунком — і вмить склалося, перетворившись на дві безбарвні дерев’яні стулки.

Її існування, життя її подруг, батьків, сусідів нагадувало саме такі дві щільно припасовані одна до одної дощечки. І жоден навіть не намагався розкрити їх.

Навіть не знав, що таке може бути: кілька зусиль — і перед тобою розкривається і тріпоче дивовижний візерунок на прозорому шовку.

Але як втримати його перед очима надовго, і яким чином — на все життя?

І чому це яскраве віяло розкрилося перед цими п’ятьма столичними щасливчиками?

У чому секрет?

Марина сиділа, опустивши очі, стиснувши руки.

«Ромеро», дивлячись в стелю, читав вірші:

Його слова потонули в неймовірному реготі.