Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Сахнувся, стис Лізин лікоть, смикнувся в той бік, крутячи головою.

— Що сталося? — крізь зуби запитав Дез.

— Що?!. — шепнула Ліза.

— Нічого… — відказав. — Примарилося…

Вулицею, де живе Марина, зранку їздить авто з гучномовцем.

Будить її веселими вигуками.

Це на околицю завітав цирк-шапіто. Розташувалися під переліском і тепер скликають мешканців спального району на вистави.

Є в цьому щось неймовірно щемливе, забуте і старомодне.

Щось від фільмів Фелліні і її дитинства.

Кому нині потрібне це шапіто з замордованими звірами і жилавими акробатками бальзаківського віку, якщо неподалік стоїть кінотеатр, де показують стрічки у форматі 3-D?!

Там — Шрек з Гаррі Поттером, тут — ностальгійний сум музики параду-алле і холодно, холодно…

Адже брезентове приміщення погано опалюється. І через те клоун з рудою перукою на голові час від часу за кулісами прикладається до «чекушки» і дихає на нечисленну публіку перегаром. І ніколи не влучає м’ячиком в сачок, котрий дає тримати найменшому глядачеві.

Хто здивується застарілим жартам кульгавого шпрехшталмейстера, що виконує тут функції доглядача за таким же страченим часом левом?

Кого здивує іграшкова карусель, котру крутять болонки в різнобарвних марлевих спідничках? І ліліпутка-дресирувальниця голубів, і жонглер, в якого булави падають частіше, ніж літають, і підстаркуватий велоеквілібрист із здутими судинами на посинілих литках, і дівчинка на кулі, що перебирає ніжками під стоматологічне скиглення губної гармошки її тата — силового жонглера…

На дівчинці блакитне трико, котре робить її і без того пласку фігурку зовсім безтілесною.

У дівчинки — довге, сріблястого кольору волосся, великі сірі очі і яскраво намальований червоною помадою рот.

Всі дають їй тринадцять, хоча ця цифра давно вже нею перейдена. Але «тринадцять» — приваблює потенційних меценатів. Вони в’ються довкола неї і прилипають поглядами до її гнучкого тіла. Вони дають гроші на костюми і влаштовують вечері після вистави.

Болонки крутяться біля їхніх ніг і потішно танцюють на задніх лапках під полонез Огінського. Зі столу перепадає і болонкам…

А потім, не зважаючи на бурхливі заперечення шпрехшталмейстера, гості йдуть дражнити лева. Це ж неабияка розвага після кількох пляшок шампанського!

І шоу триває…

А вранці спорожнілим майданчиком носяться здуті повітряні кульки, паперові прапорці, обгортки і недопалки, лежить чийсь капець і все притрушено тирсою.

Мовляв, нас тут більше немає. Хто не встиг — той запізнився.

Хто не запізнився — той давно вже трясеться в нашому візку, пригрітий з усіх боків теплим кублом старих болонок…

Варто було б повести Данила на виставу, думає Марина, п’ючи каву і дослухаючись до веселого голосу з гучномовця. Почерпнути звідти інших емоцій, замішаних на позачассі, поспівчувати болонкам і карликам, позаздрити мандрівному життю в тісному братстві.

Але її нічого не пов’язує з цирком.

Чому ж тоді, п’ючи вранішню каву, доки син не прокинувся, вона позирає в бік круглого намету?

Хіба що саме її життя — суцільна циркова програма без упину.

Хто може знати, що за нинішньою маскою успішного спеціалиста, досі криється перелякана дівчинка з «гумового» провінційного містечка.

…Власне, з її містечка, де вона народилася, було два виходи: гумовий завод, на якому складали свої буйні голови дев’яносто відсотків мешканців, і міжміська траса, на якій обслуговували далекобійників решта десять відсотків населення. Жінки — торгували собою, чоловіки — шинами та іншими виробами того ж таки гумового заводу.

З якогось невідомого природі дива, після школи Марина обрала третій, який нікому не спадав на думку: поїхати.

І не будь-куди, а до столиці.

І не покоївкою до новітніх багатіїв, а вступати до… театрального інституту.

Театру в містечку не було.

Був один старий клуб «Ера», в якому, скільки вона себе пам’ятала, крутили лише індійські фільми. Через те містом бігали дітлахи і підлітки з іменами Аджай, Зіта, Гіта, Саїф, Пунам, Вахида. Був навіть один Чакраборті і парочка підстаркуватих Раджкапурів.

Лише одного разу сталося диво: до кінотеатру на зустріч з мешканцями провінції в рамках заходу, оголошеного як «зустріч творчої молоді з передовиками гумового виробництва» приїхала група студентів зі столичного театрального інституту.

Це сталося, коли клубом керував якийсь «зальотний» випускник інституту культури. Надовго він не затримався, але цю зустріч зорганізував.