Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

— Застрелився?

— …Певно, нормальною людиною був, щоб по беззбройних людях стріляти. Фронтовик колишній..

Ну і почалося…

Спочатку дали залп у повітря, по деревах. А там діти сиділи. Діти ж вони такі — їм тільки дай щось цікаве подивитися! Посипались звідти, мов яблука…

А потім солдатам вже байдуже було. Адже після першого гріха, наступний, мов раз плюнути — легко пішов. Пекло почалося. Стрілянина. І не з гвинтівок — з автоматів. Біля мене сивий дід впав, дівчина…

Я в арку відповз, тільки очима кліпаю, бачу: майор один в калюжу крові ногою став, послизнувся, глянув вниз — а там дитина мертва лежить — і так само застрелився, як і той. Певно, совісні люди були. Зараз таких немає — зараз всі наказ виконують, роботу втратити бояться…

Ну і всі кинулись, хто куди. Крики, ґвалт. Кажуть, що тридцять людей тоді загинуло, а я досі думаю, що більше. З нашого цеху тільки шестеро наступного дня на роботу не вийшли… і де їх закопали — тільки зараз стало відомо.

— Ви хочете сказати, що наступного дня ви вийшли на роботу??

— Вийшли. І не дивіться на мене так! Адже були рабами, рабами й лишилися. Мабуть той, хто цю кашу заварив в сімнадцятому — добре знав, що страх з людьми робить!

Наступного дня все змінилося. Адже оголосили всіх, хто брав участь у демонстрації, бандитами, заколотниками, тими, хто хотів повалити радянську владу. І всі, уявіть собі, всі, хто в перших рядах йшов, хто інтернаціонал співав, визнали себе винними. Адже засоромились. Самі себе засоромились — того проблиску в голові.

Каялися. Мовляв, не відали, що творили, товариші-громадянини-панове судді! А ті, хто по домівках розбіглися, кому поталанило не засвітитися — всі на роботу вийшли. І знаєте, що? Перевиконали план у той день на сто п’ятдесят відсотків! Та ще й хотіли в неділю відпрацювати за рахунок тих втрачених робочих днів.

Ось що мені досі пече: зреклися швидко. Того, що говорили, про що думали, родичів і друзів вбитих, котрих боялися розшукувати. А коли на суді оголошували вирок — сімох до страти, іншим — по десять-п ’ятнадцять років таборів, зал аплодував. Я там був. І теж аплодував. Радів, що вижив і чистеньким з якогось дива лишився…

Нас потім ще секретар ЦК і комсорг збирали на збори для роз'яснень. «Хіба не треба було в бандитів, ворогів радянської влади стріляти?!» — питають.

А ми всі, мов заворожені: «Треба! Треба!!».

— Ви і зараз так думаєте?

Обличчя спотворює гримаса, гідна гри і голосу Ентоні Гопкінса: ніби йому без наркозу видаляють нирки, серце і печінку водночас. Потім виникає крива, хвороблива, ледь не інсультна, посмішка.

І хмільна злість.

Така злість, від якої на екрані розростається велика чорна пропалина:

«— Це вас не обходить! І знаєте що — заберіть ви свій стольник! І… йдіть до біса!».

Сигарета пропалює скатертину…

Крізь пропалину, ламаючи увесь ритм, всю налагоджену цілісність емоції, чалапає по Солом’янці кумедний «чарлі чаплін» на прізвисько «Паганіні».

Купує одне яйце на базарі. Торгується…

Обличчя пласке, мов Місяць, сивина дибиться «їжачком», під потертою джинсою — червоний «метелик» з пелехатими краями.

Пальці, мов кінцівки в павука — ламані, довгі і, здається, гнуться на всі боки.

За кадром лунає «Капріччо», тобто — «Caprice № 24» — у виконанні Василя Попадюка.

Приїхав цей дивак в чорнобильську весну 1986-го, до Києва з Одеси і лишився «виконувати місію» в забрудненій радіацією зоні: двадцять чотири «Капріччо» Паганіні під відкритим небом посеред наметів полку хімічного захисту.

Ходив «всліпу» по ковилах, мов вовк, шукаючи табори «хіміків», що першими прокладали путь до пекла.

Наштовхувався на міліцейські кордони, пояснював, просився, мовляв, хлопці, інакше не можу, бо помру, у вас своя місія, у мене — своя.

Сміялися і пропускали в обмін на… концерт.

Раніше б їм на того Паганіні начхати було — а тут, мов перед брамою до чистилища — слухали, плакали і… кашляли.

«Хіміки» теж кашляли — триста солдатиків затискали роти, щоб кожну ноту чути. Соромились того кашлю. Їхній підполковник вже свої «рентгени» перебрав, а щоденно мусив пацанів до зони відправляти, ходив колами по загорожі з колючого дроту, мов тигр по клітці. Кіномеханік втік у перші ж дні, то довелося підполковнику самому навчитися хоча б «кіно крутити», щоб додому не списали. А червоними вечорами стояв перед ними на кузові вантажівки той малий «син полку» на прізвисько Паганіні, чорний від засмаги, і грав так, що виписував йому святий Петро перепустку одразу до раю, без жодної перевірки, чи грішив.