Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Всі вогні, котрими освітлена авеню, витекли донизу, на бруківку — і доводиться плисти в цьому пістрявому морі.

Колеса авто то зелені, то сині, то червоні. Фарба — тепла, аж гаряча, бо зіткана з вогнів міста. Краплі-кульки теж різнобарвні. Здається, падають на обличчя і вкривають його зеленими, червоними, синіми мазками.

Дощ у вечірньому Нью-Йорку — карнавал змішаних кольорів.

— Ніби картину зішкребли мастихіном, — каже Єлизавета, дивлячись за вікно.

— Точно! — підхоплює Дезмонд Уітенберг. — Я сам про це думав сто разів, тільки не міг підібрати точної метафори.

Аби не розсміятися, я відвертаюсь до свого вікна.

У дурнів, кажуть, думки збігаються. А Дез просто намагається улестити Єлизавету. Теж мені, залицяльник зі стажем!

Ми їдемо на церемонію нагородження.

У білому лімузині.

У морі теплих вогнів.

Кутаємося в дешеві «бобочки».

Запропоновані нам місця — в п’ятому ряду.

А це, як каже Дез, добрий знак…

Район Трайбека, розташований між Канал-стріт на півночі і Чембер-стріт на сході, найбільш постраждалий під час теракту 11 вересня 2001 року, декілька років по тому вважався найменш придатним для життя.

Тут ще тривалий час після падіння башт-«близнюків» клубочився пил і відчувався запах ядучого смороду. Колись жвавий, рухомий людський мурашник перетворився на згарище і престижний колись діловий район надовго втратив своє значення. Аж доки до відродження району не долучився «Боббі» — Роберт де Ніро, заснувавши тут щорічний кінофестиваль незалежних режисерів з усього світу.

Спочатку кінофестиваль мав за мету відродити активне життя найбільш постраждалого району. А згодом почав працювати на популяризацію незалежного авторського кіно, здатного впливати на суспільну думку і повертати її з обивательської та споживацької позиції на громадянську.

Звісно, як у будь-якій справі, котра перебуває в ситуації становлення, подій на фестивалі не бракувало. Окрім двох конкурсних програм — документальної та ігрової — йшли покази стрічок, що до них не потрапили, відбувалися «круглі столи», дискусії, тривали безкінечні культурні і розважальні заходи.

…Богемний хаос і дух бунтарства — ось що відрізняло Трайбек від інших і більш престижних фестивалів. Чимала частина стрічок, як годиться, належали американцям, в фаворі Трайбека з року в рік перебували Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія та Нідерланди. І лише країни Східної Європи залишалися за рамками цікавості й уваги через куценькі намагання заховати за лаштунками артхауза невибагливі сюжети.

Колізії «Німої крові» від самого початку теж здавалися мені дещо фантасмагоричними. А герої стрічки — скупченням персонажів Босха.

Спочатку Єлизавета познайомила мене з одним дивакуватим мужичком з Дарницької ТЕЦ, котрий в кінці 50-х років працював на Новочеркаському електробудівному заводі.

Потім представила корейця-скрипаля, котрий в 1986-му році таємними шляхами пробирався в Чорнобиль і виступав у військових частинах дезактиваторів.

А згодом до них приєднався її давній товариш, нині — депутат, а під час Помаранчевої революції — один з «польових командирів».

Потім дивних персонажів стало стільки, що я покинув дивуватися, звідки вона їх знає і як збирає. Викладач Йєльського університету, художники і музиканти, трактористи, дауншифтери, байкери, якісь бабці з покинутих сіл, директор зоопарку…

Не здивувався, якби вона знайшла в Тибетських горах Йєті чи відкопала в Карелії нащадка інопланетян. Не уявляв, що могло об’єднати таких химерних осіб в досить різних, розведених в часі і просторі, ситуаціях. Потім нам знадобилися кілометри хроніки, подекуди досі небажаної для загального перегляду.

Дякувати Богові, Дезмонд Уїтенберг не обмежував нас у фінансах.

Найтяжчим став період монтажу, коли я просто тупо дивився в монітор, не маючи права голосу і напевне знаючи: так не робиться!!!

Добра частка відзнятого пішла до кошика.

Різала вона себе безбожно!

На перегляді нашого повнометражного документального фільму, котрий представив Ентоні Хопкінс, мені здавалося, що вся земля охоплена відчуттям кінця світу…

«— Гадаєте, я згодився говорити з вами лише через ваші гроші? Стольник зараз ніщо. І зелений в тому числі. Ситуацію не врятує. Просто — немає з ким погомоніти. Розумієте? Ну і потім, тут, поміж собою, ми досі намагаємось уникати зайвих балачок. Всі бояться. Раніше боялися. Бояться і зараз. Або просто не хочуть згадувати. Нині багато що люди не хочуть згадувати. Так простіше. Проблем і без того вистачає. От чи часто згадують про Куренівський потоп? Коли рвонуло дамбу в шістдесят першому?! У мене там товариш армійський загинув, потонув у тій багнюці. Я до його матері якось їздив — через те щось і дізнався. Бо інформації мало було. Ну і про Чорнобиль згадують, коли дата настає. А імена тих перших, хто загинув, можете назвати? Хто їх пам’ятає, крім близьких? Так і з нами. Те саме…