Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Я ледь не розреготався.

Здавалося світ складається з суцільної жіночої змови, суті якої я ніяк не міг збагнути.

— Отже, бандо, я дізнався таке: цей ваш Джошуа Маклейн досить оригінальний типчик. Він — етнограф і спец по народному мистецтву східних слов’ян. Може, корені його — звідти. За це не поручусь.

— А адреса?

— Що?

— Ти дізнався, де він мешкає?

Ми з Єлизаветою з надією втупились у Дезмонда.

— Звідки я це можу знати? — знизав плечима той і ревно додав: — Навіщо вам це потрібно? Здається, у нас зовсім інші справи!

Так, у нас були зовсім інші справи…

Вчора, коли ми повернулися з Берлінгтону, на фестивалі Трайбека, відбувся показ «Німої крові» — нашого фільму.

І тепер, зібравшись у квартирі Деза в Мідтауні в центрі Манхеттена, ми відходили від вчорашнього хвилювання, майже стресу, котрий щедро втопили в неймовірній кількості пива, випитого у численних пабах Бронкса.

Перші кілька годин після перегляду Єлизавета перебувала в повній прострації і час від часу тихо стогнала на задньому сидінні шикарного авто, котре ми винайняли на всю ніч, щоб добряче остудити на нічних вулицях наші запалені мізки.

— Все не так… Все треба було робити не так… Все — гівно… — мов закляття весь час повторювала вона.

— Ну, хочеш, я потелефоную Боббі? — мов уві сні відгукувався Дез на кожний такий стогін.

— Хто такий Боббі? — вдесяте чи всоте мляво цікавився я.

І вдесяте (чи всоте), отримував відповідь:

— Де Ніро… Співзасновник фестивалю. Він скаже всю правду.

І поривався до свого мобільного, котрий я вихоплював з його тремтячих рук.

А потім все починалося знову: «Все не так… Все — гівно… — Я потелефоную Боббі… — Хто такий Боббі?.. — Де Ніро…».

Тепер, вранці, переживши вчорашній стрес від церемонії нагородження, ми сиділи на п’ятдесятому поверсі Дезмондового хмарочоса, виснажені і принишклі. Спостерігали, як внизу тече і здиблюється вогняна панорама вечірнього Манхеттену і спроквола жували якісь гидотні яблучні чіпси.

Дезмонд гортав газету, зачитуючи «вечірній фестивальний огляд», в якому було сказано, що режисер «Німої крові»…

— …перевернула уяву глядачів незвичними прийомами монтажу і здивувала тривимірністю кінематографічного письма без застосувань програмних технологій… — і задоволено поплескував себе по коліні.

— Припини, Дез, — попросив я, красномовно вказуючи на Єлизавету, котра сиділа на широкому балконі, закутавшись по самісінький ніс у плед і здригалася на кожну подібну цитату. Але мовчала.

— Може, сходити по їжу? — ображено запропонував Дезмонд. — Це на першому поверсі.

— Найкраще, що ти можеш зробити, старий, — кивнув я.

Дезмонд підвівся:

— Піца? Суші? Гамбургери?

— …і можна без хліба, — посміхнувся я.

Виходячи з балкону, він все ж таки не втримався, обернувся і виголосив, звертаючись до Єлизавети:

— Можете мене проклясти, але я скажу: ця божевільна, котра нині гризе себе, мов вовк у залізній пастці — найкраще, що могло статися на цьому грьобаному збіговиську! А напади самокритики треба лікувати горілкою!

Ліза нахилилась, скинула з ноги капцю і жбурнула в нього.

— Отже, горілка… — впевнено кивнув Дезмонд і зник за дверима.

Ми лишилися в сірому мареві неба самі.

З-під пледа визирали лиш її очі і я не міг зрозуміти — сумує вона чи посміхається?

— Коли ми її знайдемо? — глухим голосом запитала вона.

— Коли закінчиться фестиваль — одразу поїдемо.

— Куди?

— Дезмонд допоможе. Він і мертвого з-під землі дістане.

— Звідки ти знаєш?

Я знав.

Я знав Деза більше двадцяти років.

І не тільки, як нинішнього, досить успішного продюсера…

Наша зустріч, внаслідок моєї теорії невипадковості, відбулася в Афганістані.

Довелося розповісти Єлизаветі історію, як мене, пораненого і забутого серед трупів після бійні в Пактії, відшукала знімальна група американської служби CNN.

І перше, шо я побачив, відкривши одне, залите кров’ю, око — молоде і нахабне обличчя Деза, котрий після першого ж ковтка з поданої фляги, почав завзято знімати мене «крупняком». — «Поганий ракурс… — харкаючи кров’ю прохрипів я. — Контражур, салага…"…

— Шкода, що ми не говорили про це раніше, — зіщулившись під пледом, промовила Єлизавета.

— Це щось змінило б? — саркастично посміхнувся я.

— Певно, не ображала б тебе… — тихо сказала вона і додала: — Ти був, мов хворий…

— Одержимий, — поправив я. — Я був одержимий.