Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

Помовчала, зітхнула, вийшла з-за столу, оперлася на нього, схрестивши руки і заговорила таким тоном, ніби всі ми сиділи на галявині біля вогнища:

— Ну що, пофантазуємо?.. Уявімо десять абсолютно різних персонажів. Серед них, скажімо, є дівчина-провінціалка, дільничний міліціонер, безпритульний… — і звернулася до трошки спантеличених студентів: — Допомагайте мені!

— Офіціант з Макдональдсу… — невпевнено пискнув кучерявий хлопчина.

Всі засміялися, а Ліза кивнула: «Ще хто?»

— Дресирувальник дельфінів! — вигукнула руда дівчинка.

— Чудово! Ще?

Аудиторія засміялась, зарухалась.

— Безногий!

— Балерина!

— Водій маршрутки!

— Актор лялькового театру!

— Депутат Верховної Ради!

Ліза задоволено посміхнулася:

— Непогана компанія. Тепер уявімо, що в кожного з цих персонажів — своя історія: драматична, мелодраматична, трагічна, комедійна. У кожного — свій характер, статус, прагнення і кінцева мета. А ще — свої психологічні особливості. Вони різні. Їх треба звести в одному просторі. Якому?

Цього разу голоси залунали впевненіше і веселіше:

— В літаку…

— У зачиненому на ніч супермаркеті…

— На безлюдному острові…

— В лісі…

— У відчепленому вагоні потяга…

— На турбазі…

— У бібліотеці:

— На повітряній кулі…

— В печері! — несподівано зі свого найдальшого кутка вигукнув ректор і його голос потонув в загальному гулі.

— Ок, приймається! — посміхнулася Єлизавета і, як ні в чому не бувало, повела далі: — А тепер треба вмотивувати їхню присутність саме в цьому місці, змусити взаємодіяти, протистояти, вибухати пристрастями, змінюватись, розвиватись або деградувати і, зрештою, прийти до загальної мети, заради якої ви заварили всю цю кашу… Отже, подумаємо разом, заради якої мети кожен з вас так познущався з десятьох пересічних громадян?!

…Непомітно і несподівано всі присутні, разом із репортерами, включилися в цю гру — вигукували з місць поради щодо сюжету, підказували порядок дій і шукали «точки неповернення» в розвитку історії. Єлизавета привітно приймала пропозиції, критикувала помилки і креслила на дошці схеми.

Я з подивом, захопленням, захватом спостерігав, як на моїх очах — от так просто і невимушено — народилася досить пристойна історія, виникла ціла низка характерів, а головне — ідея цієї, як вона висловилась, «каші».

І «каша» на очах в усіх несподівано набула міцного структурованого кістяка.

Але справа була навіть не в ньому, а в тій віртуозній майстерності, з якою Єлизавета так легко і невимушено підсунула зеленим студентам знання про структуру і побудову кінематографічного твору.

— Лінда Сьогер нервово курить в туалеті… — прошепотів мені Микола, що сидів червоний, мов варена креветка.

— А що я казав… — зухвало кивнув я. — 3 тебе пляшка, старий.

Залунав дзвоник, але ніхто зі студентів не зрушив з місця. Дивлячись на їхні потилиці, я чудово уявляв очі: так колись дивилися і ми.

Єлизавета мовчки витерла руки від крейди, посміхнулась, оглядаючи залу і промовила з удаваною суворістю.

— А тепер кожен для себе добре подумає, навіщо сюди прийшов. І що ви хочете повідати світові. Наступного разу почнемо з… Аристотеля. А це було, так… Розминка.

І скомандувала:

— Вільно. Можете йти.

Немов дала команду — «відімри».

Студенти враз загомоніли, зірвалися з місць і галасливим табором залишили аудиторію, озираючись на свого — о, я був у цьому впевнений! — нового кумира.

А Тенецька неспішно підійшла до колег. Не поручусь, що в їхніх очах не світилося те саме захоплення.

— Дякую за підтримку, — чемно сказала Єлизавета, звертаючись до поважного товариства. — І все ж таки, сподіваюся, наступного разу ви не витрачатимете на мене свій золотий час.

Червоний Микола потис їй руку, інші оточили, щось бурмочучи про задоволення, яке отримали, і вибачаючись, що завадили їй працювати.

Репортери нарешті згадали про знаряддя своєї праці, але було вже пізно. Кивнувши всім і низько схиливши голову, щоб не потрапити до об’єктивів, Ліза вийшла з аудиторії.

Я за нею не пішов, прикриваючи тили і затримуючи охочих побігти слідом.

— Як ти її дістав? — видихнув Микола і з сумом похитав головою: — Ех, шкода, що я не можу дати їй більшу зарплатню. Втече… Ох, втече…

Не міг же я сказати, що лише день тому вона збиралася працювати в гардеробі!

І тому поважно кивнув головою:

— Все може бути. Але поки що вона — наша.

Пізно ввечері, посидівши з мамою і прочитавши їй на ніч черговий розділ «Джейн Ейр» — книжки, яку вона могла читати вічно, я сів за скайп і набрав Дезмонда Уїтенберга.