Ірен Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

— Певно, що так, — кивнула вона. — Але для мене ти був таким собі нав’язливим і нахабним хлопчиськом, яких багато. Шкода, що і я нічого не змогла тобі пояснити. Та й навіщо було щось пояснювати? Зовні все виглядало досить банально. Крім того, що тоді, на горі, хотіла померти…

— Я це бачив.

Вона посміхнулась.

— А потім я тебе дійсно не впізнала. Якби впізнала, все склалося б інакше…

У мене аж подих перехопило, ледь втримався аби не свиснути.

— Інакше?!

— Звісно: вигнала б просто з порогу в той день, коли ти прийшов на оглядини! Адже тоді все виглядало ще банальнішим. Знаєш, як кажуть — «з душком».

— Розумію… — кивнув я.

Вона засміялася і хитро додала:

— А ти про що подумав?

Про що я подумав?

Про те, що… життя цікаве і непередбачуване.

Що воно часом підкидає такі сюжети, які неможливо вигадати, а головне — розплутати за законами жанру.

Доводиться за все розплачуватися «натурою» — класною душею, здоров’ям або й самим цим життям.

— Подумав, що… — замислився я, — що тобі дуже личить ця зачіска! І що ти зняла непогане кіно.

— Завдяки тобі. І Дезу.

І додала, ніби зверталася сама до себе:

— Можливо, мені треба навчитися говорити «дякую»…

Вона витягла з-під пледа руку і простягнула мені:

— Дякую, Денисе. За все.

Я із задоволенням потис її вузьку, але міцну долоню.

До цього простого жесту і душевної інтонації я йшов так довго, так виснажливо і таким заплутаним шляхом…

У відблисках дня, далеко внизу під нами текли стріти й авеню, утворюючи квадратові острівці — нерівні, мов дитячі кубики, розпороті зсередини залізними, звуженими стрижнями хмарочосів.

Я бачив все те, мов аерофотокарту в комп’ютері. Але не було такої кнопки, натиснувши на яку, можна було б наблизити необхідний об’єкт. Роздивитися до дрібниць аби віднайти на бруківці відірваний ґудзик.

Єлизавета теж вдивлялася вдалечінь.

Я був впевнений, що ми думаємо про одне.

— Ми її знайдемо, — сказав я.

— Вчора після церемонії… Коли ми йшли по доріжці… — невпевнено вимовила вона. — Мені здалося…

— Мені теж. Але це просто те, що ми би хотіли побачити…

…Над Гадсоном низько висіли свинцеві хмари.

Цікаво, хто першим вигадав це влучне порівняння — «свинцеві»?

Інакше не скажеш, адже вони дійсно свинцеві — сірі, лискучі, обтяжені власною вагою, провисають над містом, мов коров’яче вим’я. Можна ще сказати — «олов’яні», але, в принципі, це одне й те саме — сірі й лискучі, схожі на вим’я, сповнене молока.

Гадсон — це Гудзон.

Тобто, ріка. Гудзоном її називали лише в «союзі». В Америці кажуть — Гадсон. Відповідно, і Техас — не зовсім Техас, а «Тексас».

Ну це так, несуттєво…

Отже, хмари сірі, низькі, ледь рухаються, скреготять, зачіпаючи черевами факел статуї Свободи. З цього берега Манхеттена здається, що вона аж здригається від того, маленька. Туристи купчаться на набережній, підставляють під неї долоню і фотографуються в ракурсі: маленька статуя Свободи на великій долоні.

Під мостом мурини торгують спортивними «бобочками» з написом «Ай лав Нью-Йорк» по 15 доларів за штуку. «Бобочки» на будь-який смак і колір — з каптуром і без, на блискавці і без, від чорної до білої — всі кольори веселки. А ще на дошці прикріплені годинники, теж «від 15…». Але можна вторгувати і за 10.

Через несподівану холоднечу нам довелося купити три таких «бобочки». Не вертатися ж за теплими светрами на п’ятдесятий поверх!

Я взяв чорну, Дез — темно-зелену, Ліза вбралася в бузкову. І все те — поверх смокінгів і її вечірньої сукні!

Реготали, мов навіжені.

Вирішили скинути і лишити їх в авто, перед самим візитом до кінозалу.

Тепер наша любов до Нью-Йорка закарбована на грудях.

Щойно сіли в машину, розпочався дощ.

Дощ у Нью-Йорку — особлива історія, про це можна було б написати вірш. Навіть не треба писати — просто залишити одну цю назву: «Дощ у Нью-Йорку» і поставити внизу чотири рядки рясних крапок.

І все. І більше нічого не треба. Чотири рядки крапок — це теж дощ.

Дощ у Нью-Йорку досить дивне видовище.

Він починається з раптових сутінків, котрі здіймаються з землі, поволі перетікаючи за краї хмарочосів, мов піна в каструлі з киплячим молоком, клубочаться вгорі, виповзають за межі небокраю, мішаючись з хмарами.

А по асфальту починає лупасити дощ — краплі великі, порожні всередині, мов скляні кульки, розбиваються на міріади маленьких гострих скалок.

Води — по коліно! Але то не вода — а суцільна фарба! Це все одно, що йти по коліно в картині Клода Моне чи, скажімо, Едуарда Мане — байдуже!